Журналістка «ВЗ» підкорила гору Немрут – місце «найяскравішого сходу й заходу сонця» у Туреччині 
Ми вже звикли: якщо хтось їде до Туреччини, то це обов’язково має бути Аланья чи Анталья або ще якийсь курорт, де цілими днями відпочивальники ніжаться на сонечку, набивають животи смаколиками і попивають коктейльчики — бо ж усе включено… Але ж є інша Туреччина — цікава своєю історією, унікальною архітектурою і ментальністю. Саме з тією, іншою, Туреччиною мені випав шанс ознайомитися.
А все почалося з того, що власник турецької туристичної фірми Carettatour Алі Кючук запросив колег з України відвідати не відому для нас Туреччину. І вже за кілька днів ми з директором турфірми Sv-Travel-Lviv Світланою Мерзловою прилетіли в одне з найдавніших населених міст на планеті — Газіантеп, що на півдні Туреччини. Уже звідти почалася наша дуже насичена мандрівка. Відвідали Музей мозаїки Зеугле, що займає друге місце у світі за кількістю артефактів. Випили смачнющої фісташкової кави у кав’ярні, що не зачинялася із ХVІІ століття. А у місті Диярбакир побачили найдовшу після китайської стіну, побували у монастирях і старовинному місті Мардін, де такі вузенькі вулички, що сміття вивозять не машини, а ослики. А ще політали у Каппадокії на повітряній кулі… Про це все я розповім читачам «ВЗ» на сторінках нашої газети і на нашому сайті. А почну свою мандрівку зі сходження на гору Немрут.
Коли наш гід Мустафа Аккая сказав, щоб тепло одягнулися і зібралися на рецепції готелю о 3.30, я, зізнаюся, була шокована. Не тому, що треба посеред ночі кудись бігти, а власне через теплий одяг. У моїй валізці його не було. Ще вдома чоловік казав, щоб взяла бодай один теплий светр, але я тільки засміялася — який светр у Туреччині, де плюс 35 на термометрі. Дарма, що я його не послухала. Як з’ясувалося, ми їхали зустрічати сонце на горі Немрут і вклонитися могилі імператора Антіоха, а на висоті 2156 метрів над рівнем моря вітри дмуть з усіх боків.
Національний парк «Гора Немрут», що у південно-східній турецькій провінції Адияман, 1987 року внесено до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Оберігають його як світові надбання. Саме сюди з’їжджаються туристи, щоб подивитися на найвідоміші пам’ятки Туреччини — культові символи елліністичного періоду (етап в історії країн Східного Середземномор’я, який тривав з часу смерті Олександра Македонського у 323 р. до н. е. до завоювання цих країн Римом, і завершився у 30-му році до н.е. — Г. Я.) — святилище та античний мавзолей царства Коммагена. А ще ця гора набула слави як місце «найяскравішого сходу і заходу сонця» у Туреччині.
Коли ми дісталися відправної точки гори Немрут, майже всі туристи вже пішли підкорювати вершину. Ми трохи запізнилися, тож пледів для нашої групи не залишилося. У когось був светр, хтось навіть шкіряну куртку мав. І лише я одна — у тоненькій блузочці. Красиво, зате дуже холодно! Алі Кючук тут — своя людина. І вже за мить для мене виніс з підсобного приміщення величезний коц, який я несла на собі на самісіньку гору.
Кажуть, дорога на самісіньку вершину триває 40 хвилин. Для мене ж вона, здавалося, тривала вічність. Мені страшно було подивитися вниз, бо маю фобію висоти. Навіть на балконі третього поверху почуваюся як на 100-метровому хмарочосі. Крок за кроком я долала той кілометр (дехто казав, що ми пройшли 2000 метрів. — Г. Я.), заплутуючись у довжелезному коці. Дорогою Мустафа розповідав, що правитель Антіох, який похований на вершечку, велів обов’язково приходити до нього зі сходом сонця, і ввечері ще раз, коли сонце заходить, щоб віддати шану і помолитися.
Запитую, чого маю віддавати шану тому Антіоху? «Шану можеш не віддавати, — сказав Мустафа. — Але побачити найгарніший у своєму житті схід сонця — мусиш!». І зі словами «наздоганяй» швиденько пішов вгору. Насправді мене лякало ще й те, як потім доведеться сповзати з тої гори.
Через кожні 20−30 метрів хтось встановив лавочки. На одну з них присіла і я. До мене підійшов Алі Кючук. «Я буду тебе супроводжувати», — сказав директор «Каретта-тур». І ми пішли далі. Коли залишилося до вершини якихось 30 метрів, я готова була здатися. Навіть просила Алі, щоб мене тут залишили, а на зворотному шляху забрали. Але Алі був невблаганний: «Ти стільки пройшла. Ти зможеш…».
Я дійшла до самісінького вершечка тільки завдяки допомозі цієї щирої і доброї людини — Алі Кючука. А там, наче в амфітеатрі, вже порозсідалися туристи, загорнуті у пледи, чекаючи, поки сонце визирне зі свого сховку. І за секунду — оплески, овації, «вибух» корків від шампанського. Так, ми це зробили! І схід сонця там справді неймовірно красивий. Я такого ще у житті не бачила.
А потім була можливість розгледіти усе те, до чого я так довго йшла. У I столітті до нашої ери тут, на висоті 2156 метрів над рівнем моря, було збудовано гробівець Антіоха 1 Епіфана, оточений іншими фігурами заввишки 8 метрів. У пантеоні вічного спокою Антіоха можна зустріти й інших богів — Зевса, Аполлона і Геркулеса, а також фігури лева та орла.
За словами гіда, у ІІ столітті до н. е. гора Немрут була на території карликової держави Коммагена. Держава була хоч і маленькою, зате дуже гордою. Особливо це стосувалося правителів. Цар Митридат І на прізвисько Калінікос (той, що гарно виграє) влаштовував тут свої містечкові Олімпійські ігри і брав у них участь. Однак цар Антіох «переплюнув» усіх інших царів — він створив свою власну релігію. Водночас і себе зарахував до рангу богів. За словами гіда, Антіох страждав від манії величі. Релігійним центром стала гора Немрут. Тут цар Антіох і збудував ритуальний комплекс. Однак поширити свою релігію, як, зрештою, і добудувати комплекс до кінця, йому так і не вдалося. Після його смерті будівництво припинили.
Після зникнення Коммагени про Немрут забули. І віднайшли його хрестоносці. Але й вони про нього забули згодом. Знову Немрут віднайшов наприкінці ХІХ століття інженер та геолог з Німеччини Карл Сестер. Він не знайшов того, що шукав, але знову відкрив світові Немрут. І лише на початку ХХ століття Немрут почали серйозно вивчати.
На самісінькій вершині — три тераси, на яких статуї богів, що сягають десяти метрів заввишки. Колись це були суцільні скульптури. Однак після землетрусу їхні голови впали і тепер стоять біля своїх тіл. За словами гіда, десь там похований і сам Антіох. Антіох щиро вірив і переконував усіх, що мама його була з роду Олександра Македонського, а батько якимось чином мав відношення до перського царя Дарія. Тож і сам Антіох вважав себе богом на землі.
Що нехарактерно для усіх фігур — богів зображено у позі сидячи. Як вважав Антіох, саме у цьому місці Дім Богів, і саме тут є їхні небесні трони. Усі фігури виліплені з вапняку, а тіла богів складено з масивних блоків. Колись фігури були відполіровані, однак час їх «з’їв»…
Зрештою, зі самою горою пов’язано також чимало легенд. У Біблії, до прикладу, сказано, що цар Немрут вирішив збудувати Вавилонську вежу, щоб дістатися до Бога. Однак Всевишній поламав його плани. Натомість в ісламській міфології ця ж легенда отримала продовження. Начебто Немрут був сином Ібрагіма (біблейського Авраама). Не заспокоївшись після невдачі з Вавилонською вежею, Немрут спробував дістатися до Бога в ящику, запряженому чотирма орлами. За вірменською легендою, Немрут був чужоземцем, який вирішив підкорити Вірменію. Він збудував на вершині гори палац і коли забрався на найвищу вежу палацу, вистрелив з лука у небо, щоб убити Бога. Саме у цей момент земля під Немрутом провалилася, і він разом з палацом полетів у прірву, на дні якої утворилося озеро…
Можливо, існує ще кілька легенд, але нам після фотосесії і випитого келиха шампанського вже треба було спускатися донизу. Мустафа покликав нас оглянути скульптури з іншого боку, і там я побачила рятівні сходи. Як з’ясувалося, вже не треба було думати, як поставити ногу, щоб не скотитися у прірву. Головне, за словами Мустафи, видряпатися на «свою гору», щоб перед очима відкрилася неймовірна картина. А мені здалося, що я підкорила «свою Голгофу» — завдяки своєму оптимізму і впертості та за підтримки турецького друга я зійшла на цю вершину.
Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичним фірмам Sv-Travel-Lviv і Carettatour за організацію цікавої подорожі.
По материалам: Высокий Замок
