Азербайджанець Емін Ібрагімов з Маріуполя в боях за Україну втратив ногу. Після ампутації 39-річний військовий лікується, проходить реабілітацію й очікує на протез в одній з лікарень Івано-Франківщини. Захисник пройшов через нестерпний біль та небажання жити, але тепер каже: «Головне – ніколи не впадати у відчай, йти з усмішкою по життю».
На початку повномасштабної війни Емін відправив дружину з донькою до Польщі, а сам, нічого їм не сказавши, пішов у військкомат. Спочатку його не взяли через «донецьку прописку» і, можливо, кавказький типаж. Вирішили, що він невмотивований.
З новою хвилею мобілізації Ібрагімов знову пішов у військкомат. Тепер йому вже виписали повістку і навіть запитали, куди хоче. Захисник каже, що для нього рішення піти воювати було однозначним. Уточнює, що пішов воювати за вільну Україну.
Розповідає, що його батьки, коли були студентами, вчилися в Маріуполі й залишилися там жити. У 2014 році вони повернулися в Азербайджан, а він залишився, бо «це моя земля». Тоді він з вагітною дружиною задля безпеки переїхав в Одесу, тому що «по Маріуполю лупили “Градами”».
Розмовляє Емін російською, бо каже, що так його навчили батьки в дитинстві. Хоча пробує говорити українською. Його ранить, коли чує, що російськомовний не може бути патріотом України, бо він якраз є прикладом того, що це не так.
Важке поранення отримав у Роботиному на Запоріжжі. «Ми йшли на бойове завдання, нас було три групи. Висунулися, і почався мінометний обстріл», – розказує Емін про випадок, коли йому перебило ногу. «Коли мене евакуювали, нога висіла на жилах».
Побратими йшли на відстані, так що, крім нього, більше нікого не зачепило. Вони зразу наклали турнікет і викликали машину евакуації. Чоловік думає, що вижив завдяки тому, що йому швидко надали меддопомогу.
Потім, коли місяць заживала кукса, Емін, психічний стан Еміна надломився. Психічний стан захисника був важкий. Він скаржився на виражену тривогу, напругу, виснаженість. Для того, аби стабілізувати психоемоційний стан, адаптувати Еміна до перенесеної травми та умов стаціонару, з бійцем працювали психологи.
Зміни у психологічному стані відбувалися повільно, поза тим настрій бійця покращувався, а на обличчі зʼявлялася посмішка та спокій. Разом із ними й надія на майбутнє.
Психологиня Олеся Чабан розповідає, що психологічна підтримка є важливою складовою під час реабілітації військового від отриманих травм війни.
Позитивно вплинув й приїзд дружини з донечкою з Польщі. Дружина захисника каже: «Головне, що живий; уяви собі, як рідним тих твоїх товаришів, які загинули».
Тож чоловік, який раніше не міг змиритися з втратою ноги, тепер прийшов у себе. Зараз він посміхається, його тішать звичайні речі. Нині Емін, який «раніше думав, що простіше вмерти, ніж втратити кінцівку», каже, що з одною ногою «нічого, нормально».
У чоловіка є три заповітних бажання: навчитися їздити на мотоциклі, відкрити свою кав’ярню і подорожувати з сім’єю Європою.
І дуже хоче розпочати вже бігати. Каже, що завжди бігав: з ранньої весни до пізньої осені щоранку, крім неділі, пробігав по 6 кілометрів. Тепер його ціль – пробігти хоча б 2,5-3 км на протезі ще до виписки. І своє 40-річчя, яке відзначатиме у квітні, чоловік надіється зустріти вже вдома.
Источник: МОЗ
