Незрячі проводять фестивалі, подорожують і печуть хліб 
Іноді бувають такі відрядження, під час яких знайомишся з особливими людьми. І вчишся від них сприймати світ по-іншому, закривати очі на дрібні проблеми, які зазвичай перетворюємо на проблеми ледь не всесвітнього значення… Саме такою повчальною стала для мене подорож із незрячими людьми, яку організувала голова комітету з питань туризму Жіночої ділової палати України Світлана Мерзлова. За словами пані Світлани, це вже друга поїздка у рамках соціального проєкту «Пізнай Україну на дотик», яку вони організовують. Улітку возили незрячих у Крехів і Жовкву, а тепер от вирішили показати їм монастир в Уневі, Свірзький замок і перший Парк сучасної скульптури 3020.
Мабуть, мої квадратні від здивування очі сказали самі за себе, бо Світлана Мерзлова тут же відповіла: «Побачите, як ці люди сприймають інформацію, у них така широка уява. А як уміють слухати! Ловлять кожне слово екскурсовода. І не люблять, коли їх жаліють. Бо вони такі ж, як ми з вами».
Щойно я підійшла до автобуса, мене зустріли не похнюплені і ображені на увесь світ люди, а життєрадісні, усміхнені жінки і чоловіки, що, як малі діти, галасливо розсідалися по кріслах. Хто повністю незрячий, прийшов у супроводі помічника. Але були й такі, що не потребують сторонньої допомоги, бо мають залишки зору. Екскурсовод Аліса Васильєва дорогою розповідала про Бібрку і довколишні села, які зустрічалися на нашому шляху.
Першою нашою зупинкою був Скульптурний парк просто неба — Парк 3020. Це майданчик для українських скульпторів і віддзеркалення їхніх мрій та творчих амбіцій. Не буду характеризувати твори сучасного мистецтва, але від того, як це мистецтво сприймали незрячі, я отримала ще більше задоволення. Кожну скульптуру, кожен згин на ній вони «бачили» руками і слухом. «Тут є люди із залишками зору, — каже Світлана Мерзлова. — До прикладу, пан Олександр, який приїхав з Криму. Він фотографує і навіть відкрив свою фотовиставку!».
У монастирі в Уневі ми мали трохи більше часу, тож я попросила голову правління Львівської обласної організації УТОС Любов Кукурузу розповісти мені про їхню організацію.
— Львівська обласна організація — це структурний підрозділ Всеукраїнської організації, створеної 3 червня 1933 року, — каже пані Люба. — Тож наступного року відзначатимемо 90-річчя організації. А на теренах Львівщини перший осередок товариства сліпих з’явився у листопаді 1939 року. Тоді його очолив незрячий поет Андрій Волощак, з донькою якого підтримуємо стосунки. І його іменем названа одна з вулиць Львова.
— Скільки незрячих у вашій організації?
— В області 1900 осіб, які є її членами. У нас є проєкт «Пізнай Україну на дотик», якому понад десять років. Ми вирушаємо у подорожі завдяки підтримці різних організацій. Були вже у Каневі, двічі в Умані, Білій Церкві, у Києві, Хотині, Кам’янці-Подільському, Тернополі, на Закарпатті і на Буковині. Але ми не лише подорожуємо, а й встановлюємо рекорди. Два роки тому встановили два рекорди України. І один з них пов’язаний саме з туризмом.
— Що це було?
— Наймасовіше сходження незрячих на Говерлу. Нас було аж 23 сміливці. І ми робили сходження двічі. Перший раз ми просто вирішили випробувати свої сили, а наступного разу запросили представника з Національного реєстру України, і він зафіксував такий рекорд.
— І ще був недавно фестиваль?
— Аякже! 2 жовтня у Палаці мистецтв провели обласний фестиваль творчості незрячих «Крок назустріч». Усі учасники, а це 80 талановитих осіб, були відзначені нагородами. Ми цей фестиваль провели вперше. А 12 жовтня у Центрі Довженка відбудеться творчий звіт наших колективів. Десять років проводимо конкурс «Галицька господиня». Якби ви бачили, які у нас талановиті господині, які торти випікають!
— Бачу, члени товариства — народ дружний…
— Навіть більше — члени нашого товариства ще й одружуються між собою. І ми дуже радіємо, коли трапляються такі події. Молодь, звісно, має свої потреби. У нашому товаристві більше людей старшого віку. І тому нашим основним питанням є соціальний захист, матеріальна підтримка, ми постійно шукаємо благодійників. Не відмовляємося, коли дають продуктові набори.
— Якщо людина зовсім не бачить, а вдома нема кому її доглядати — як тоді?
— У нас є служба супроводу. З 2011 року, коли я стала головою товариства, у нас запрацювала така служба. Правда, центр зайнятості, який дає нам супровід, зараз збіднів. Але нас наразі фінансує міська рада. У нашій службі супроводу на сьогодні працює десять осіб.
— А ви втратили зір чи не бачите від народження?
— У мене є залишки зору. Я закінчила школу із золотою медаллю. Мала чудовий зір. Вступила в університет, добре вчилася, закінчила біологічний факультет. Коли робила дипломну роботу, лабораторна мишка вкусила мене за палець — занесла інфекцію, яка не ідентифікується. Поступово у мене почав падати зір.
— Лабораторна мишка забрала у вас зір?
— Така, мабуть, моя доля… Мріяла займатися наукою, але через місяць відчула, що з моїми очима щось не так. Я не втратила зір одномоментно, він падав поступово.
— Та, попри все, ви вийшли заміж…
— Так. У мене чоловік зрячий. Такі ж зрячі діти і онуки. Коли ми познайомилися з чоловіком, через місяць-півтора він запропонував одружитися. А у мене на той час одне око вже було опероване у Москві. Чесно йому розповіла, що на мене чекає сліпота. Мій майбутній чоловік запитав: «Ще один рік будеш бачити?». А коли почув, що рік буду бачити, вже не відступав. Ми одружилися. Скоро 40 років, як ми — подружжя. І я жодного разу не пошкодувала, що вийшла за нього заміж. Мій чоловік — дуже добрий, турботливий. Чоловік багато допомагає по дому. Прибирає він, але готую я. Навіть хліб я не купую — печу сама. А головне, що він мене терпить (сміється. — Г. Я.). Я ж така активна! У нас дві чарівні донечки. Одній — 39 років, молодшій незабаром буде 34. Можу похвалитися, що маю добрих зятів. У нас двоє онуків: п’ятирічна Божена і 14-річний Данило.
Я не буду розповідати про унікальний Унівський монастир і перлину архітектури — Свірзький замок. Думаю, їх на власні очі бодай раз бачили усі галичани. Але нам пощастило побувати у селищі міського типу Глинянах — саме того дня після п’ятирічної реставрації було відкрито стареньку дерев’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Молодий дяк Володимир розповів про церкву та дива, які сталися у храмі.
На сьогодні так і не відомо, коли саме був збудований той храм, однак перша згадка про нього датується 1397 роком. Потім його добудовували, і вже наступна згадка датується ХV століттям. Тоді глинянцям храм видався замаленьким, і його знову добудували. 1886 року у Глинянах сталося диво. Селище пережило велику пожежу, у якій майже все згоріло. Не згорів лише храм, хоча й збудований з дерева. Начебто з’явилася тоді Богородиця, яка своїм покровом накрила храм і таким чином врятувала його від пожежі. Друге диво, яке сталося у храмі, стосується відновлення ікони розп’яття Христового. Було це 6 січня 1936 року. Діти, які бавилися біля храму, побачили, що всередині щось горить. Коли дорослі відчинили храм, побачили, що від ікони розп’яття Христа відбивається яскраве світло. Думали, що так падає світло від заходу сонця. Та коли закрили вікна тканиною, світло від ікони горіло далі. Так тривало три дні. І до трьох тижнів чорна ікона відновилася до золотистої.
За словами дяка Володимира, іконі приблизно 300 років. Вона чудодійна і зцілювальна. Є підтверджені факти зцілення людей, які прикладалися до образа. Зареєстровано понад три тисячі зцілень. Митрополит Андрей Шептицький надав іконі 12 відпустів. Ми також помолилися до цього чудодійного образа. Сподіваємося, Всевишній вислухав наші молитви…
По материалам: Высокий Замок
