Заради благодійної мети бельгійський студент з українським корінням Ярема Венгринович велосипедом подолав 2500 кілометрів  «Мені додалося ентузіазму, коли на кордоні побачив знак UA»

19 вересня Ярема Венгринович, який здійснює благодійну велоподорож з Бельгії до України, вирушив зі Львова до фінальної точки свого маршруту — міста Тернополя.

Студент з Бельгії з українським корінням Ярема Венгринович організував акцію «Road To Ukraine/Дорога в Україну», мета якої — збір коштів для дітей, чиї батьки загинули в АТО на Сході. Він розпочав свою подорож 28 серпня з Брюсселя, а кінцева точка марафону — Тернопіль. Загалом велосипедист заради благодійної мети подолав 2500 км.

Попри те, що Ярема Венгринович народився у Бельгії, його серце завжди вболівало за Україну. Адже його коріння на українській землі. Мама Орися, правда, як і її діти, також народилася за кордоном, а батько Віталій 30 років тому поїхав за коханою. Усе життя подружжя Венгриновичів вдома спілкується лише українською, свято береже українську культуру і традиції рідної землі. У любові до України виплекали і своїх дітей — Ярему та Соломію. Ярема — студент економічного факультету Католицького університету у Лювені.

Кілька років тому у хлопця визріла ідея, яку вирішив втілити у життя. Щоб допомогти сім’ям, які опинилися через війну на Донбасі у біді, Ярема започаткував масштабний проєкт, який називає «Міні-Тур де Франс» (за аналогією до легендарної велогонки). 24-річний студент вирішив за 21 день перетнути на велосипеді усю Європу та фінішувати в Україні. Із Брюсселя Ярема вирушив 28 серпня.

Ярема розрахував так свій маршрут, щоб у перші дні долати по 150−160 кілометрів. 18 вересня проїхав трохи менше — від кордону з Польщею до Львова їхав під проливним дощем.

 «Мені додалося ентузіазму, коли на кордоні побачив знак UA»

Того ж дня Почесний консул Його Величності Короля Бельгії Ярослав Гарцула приймав «іменинника» подорожі, його сестру Соломію та батьків — пані Орисю і пана Віталія у приміщенні консуляту. Я прийшла на зустріч заздалегідь. Побачила статечного сивочолого чоловіка — це дідусь Яреми, який приїхав з Тернополя, щоб особисто супроводжувати внука до кінцевого пункту подорожі. Як тільки Ярема переступив поріг консульства, дідусь обійняв хлопця: «Я пишаюся тобою, Ярема, — крізь сльози сказав дідусь. — Ти ростеш з дуже сильним характером. Те, що ти собі поставив за мету, дуже почесно. Не бійся жодних перешкод, йди вперед, став мету і досягай її. Я щасливий, що ти у свої 24 роки довів, що ти це можеш».

Читайте также:  Ученые выяснили, какая группа крови наиболее уязвима к COVID-19

— Майже три тижні я у дорозі, — сказав журналістці «ВЗ» Ярема Венгринович. — Ми розмовляли з Мартою (подруга, яка супроводжує велосипедиста машиною. – Г. Я.), що якось ця подорож дуже швидко минула. Коли побачив на кордоні знак UA, був щасливий, що я це зробив. Це мені додало ентузіазму. І навіть той проливний дощ, який мене супроводжував до самого Львова, вже не заважав. Я не був в Україні через пандемію два роки. А тут мені пощастило здійснити мрію, і велосипедом перетнути кордон.

 «Мені додалося ентузіазму, коли на кордоні побачив знак UA»

— Ваша місія допомогти дітям, які постраждала внаслідок російсько-української війни, і зараз перебувають у сиротинцях. Для чого ви це робите?

— Ця думка прийшла до мене два-три роки тому. Але спочатку це був, так би мовити, фізичний челендж. Мене цікавило відношення мого тіла до спорту, до фізичного навантаження. Хотів випробувати — як швидко я можу бігти, скільки можу проїхати на велосипеді. Тому й за три тижні перед цим марафоном я провів таку акцію — 1 євро/1 кілометр. Я тоді сказав: чим більше євро ви мені дасте, тим більше кілометрів я зроблю. Той біль у моїх ногах не порівняти з тим болем, який мають ці діти, для яких я збираю кошти. Мій тур Бельгією тривав 24 години. За той тур було зібрано 1200 євро. За добу проїхав 400 кілометрів. Точніше, за 23 години, бо годину я спав. Я це зміг! Зрозумів, що зможу подолати і більшу віддаль, аби тільки моя справа принесла користь. Так, я народився у Бельгії, але відчуваю себе українцем. Коли приїжджаю в Україну, я приїжджаю додому. Бо українська сторона мені так багато дала, що я хотів чимось конкретним віддячити. В Україні йде війна. Це дуже страшно. І мене це болить. Переживаю за тих дітей, які залишилися без даху над головою. Це нечесно, що вони не мають шансу на нормальне життя. Кожна дитина повинна мати таке право на нормальне життя — ходити до школи, мати їжу і одяг, жити не на вулиці, а у теплій і затишній хаті. А багато дітей на сході України не мають цих базових речей. Тому я вирішив їх підтримати через СОС «Дитячі містечка Україна» (благодійна недержавна організація, що розпочала діяльність у 2003 році, яка допомагає сиротам в Україні. — Г. Я.).

Читайте также:  «Вязание — это моя йога»

— Чому саме через цю організацію?

— Ця організація добре відома в Бельгії, і загалом у світі. СОС «Дитячі містечка» справді допомагають дітям. Наступного тижня я поїду на схід України, хочу на власні очі побачити, що там робиться. Щасливий від того, що саме на 30-ту річницю незалежності України я маю таку можливість підтримати українських дітей, які постраждали внаслідок російсько-української війни.

— Яким чином буде передано кошти?

— Гроші збирали на рахунок СОС «Дитячі містечка. Бельгія». На сьогодні зібрано 9105 євро, усі ці кошти буде перераховано на СОС «Дитячі містечка Інтернешнл», і лише тоді кошти потраплять в Україну. Там діють дуже суворі правила розподілу коштів і суворий контроль за кожним євро. У Луганській області незабаром буде відкрито будинок, у якому оселяться діти з батьками, які втратили власне житло. Щоб діти не потрапили у сиротинці та інтернати, їх тимчасово селять у такий будинок. У цьому будинку вони житимуть максимум шість місяців. За цей час вони отримують всю допомогу — медичну, психологічну, логопедичну… Діти мають можливість навчатися, а батьки вчаться, як самостійно жити і як знайти роботу, щоб знову зайняти своє місце у суспільстві. Але це ще не всі подарунки. Мій улюблений бельгійський футбольний клуб «Андерлехт» віддав багато одягу з символікою їхнього клубу — футболки і шорти, теплі светри і куртки, черевики, які я подарую на сході України. Загалом це 40 коробок добротних речей на суму приблизно 10−20 тисяч євро.

 «Мені додалося ентузіазму, коли на кордоні побачив знак UA»

— Знаю, що ви професійно займалися футболом. Коли прийшла ідея змінити бутси на велосипед?

— Це не було так, що одного дня я покинув м’яч і повісив бутси на цвяшок, і того ж дня сів на велосипед. У мене був ровер, я їздив час від часу. У мене є друг, який їздить на велосипеді, то іноді складав йому товариство. А коли травмував ногу і не міг грати у футбол, але міг їздити на велосипеді. Далі в усі країни прийшов коронавірус, тож футболом займатися було неможливо. І мене рятували поїздки на велосипеді.

Читайте также:  «Маленькая проблема в январе может стать катастрофой в марте»...

— Ви проїхали багато кілометрів — з Брюсселя до Львова. Який відрізок на цьому шляху був найважчим для вас?

— Якась була дивна ситуація. Ті кілометри, які я думав, що будуть найважчими насправді для мене стали найлегшими. А ті, що я вважав, що подолаю легко, чомусь вийшли важкими. Особливо важко на підйомах, а коли долав відстань Відень-Будапешт, запланував подолати не менше 130 кілометрів, мало було легко, бо дорога була без підйомів. Натомість сильний вітер, який дув в обличчя, просто гальмував рух. Зазвичай я їхав зі швидкістю 30−35 кілометрів на годину, а ту рівнину долав зі швидкістю 22 км/год, затрачаючи набагато більше сили.

— Не було бажання у складні моменти сказати: «Стоп! Більше не можу!»?

— Абсолютно ні. Хоча напередодні туру думав, що такий момент може бути. І це би було дуже нормально. Бо навіть мій тренер казав, що на третій тиждень буде дуже важко. Друзі, які давно займаються велоспортом, також казали, що найважчим буде саме третій тиждень. «Ти вже той ровер не захочеш бачити», — переконував дехто. Але я собі так спланував маршрут, щоб на останній тиждень мені залишалося їхати не так багато кілометрів, як я це робив на початку.

— Яка думка вас найбільше стимулювала і штовхала вперед?

— За кожним кілометром, який я кручу, наближаюся ближче до України.

— Чи були люди, які хотіли долучитися цієї подорожі?

— Так, просився мій друг Сіс з Бельгії. І ще хотів скласти мені компанію журналіст однієї з бельгійських газет, який написав вже три репортажі про український фронт. Але я їм відмовив.

— Скільки коліс змінили за час подорожі?

— Внутрішні шини пробивав чотири рази. Але це не так багато. Один раз замінив гальмівні колодки.

Читайте також: «Біль у моїх ногах не порівняти з болем, який терплять діти, для яких збираю кошти»

По материалам: Высокий Замок

  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •