Настоятель Крехівської обителі отець Володимир Маланюк розповів про історію монастиря і про те, як живуть там ченці 
Потрапляєш сюди і відчуваєш особливу атмосферу тепла і умиротворення, благословення і спокою. Оборонні мури з вежами та воротами, церкви і монастирські житлові приміщення творять ансамбль Крехівського монастиря Святого Миколая отців-василіян — пам’ятки архітектури національного значення. Однак не лише територія діючого монастиря вабить тисячі вірян. Паломники вирушають на екскурсію до печер монахів, які ще у далекому XVII столітті заснували монастир, та до джерела з цілющою прохолодною водою, що б’є неподалік у лісі.
«Так, як зараз виглядає Крехівський монастир Святого Миколая з його подвір’ям і монастирськими будівлями, виглядав не завжди», — каже настоятель-ігумен монастиря отець Володимир Маланюк. Згідно з історичними даними, заснували Крехівський монастир ще на початку XVII століття два ченці Києво-Печерської лаври — Йоіл та Сильвестр. Опинилися тут, втікаючи від турецької навали. Оселилися у лісовій, вирубаній у скелі печері, де й розпочали свій монаший подвиг. Донині там височіють два великі камені.
Згодом виникла потреба у більшому приміщенні та більшій території. Згідно з легендою, до двох монахів прийшов старець, який відвів їх на місце, де зараз є монастир, і палицею показав, де що має бути. Завдяки підтримці гетьмана Станіслава Жолкевського ченці збудували неподалік печери церкву Св. Петра і Павла, дзвіницю та монастирські келії. Пізніше було споруджено ще дві церкви — Преображенську та Троїцьку. Збудована у 1658 році у стилі галицької народної архітектури, дерев’яна Преображенська церква довгий час служила головним храмом обителі.
З огляду на небезпеку ворожих нападів, монастир мав усі ознаки середньовічної фортеці — довкола нього звели муровані укріплення з чотирма вежами, викопали й наповнили водою глибокий рів, насипали вал. Тут часто ховалися від татарських набігів місцеві жителі. Під час одного з таких нападів у 1672 році монастир захищав від облоги майбутній гетьман України, тоді ще молодий Іван Мазепа.
Наприкінці XVIII ст. за східним монастирським муром розпланували сад. Цим займався спеціально запрошений зі Львова садівник. У монастирському саду збереглася до нашого часу столітня липова алея, яку посадив митрополит Андрей Шептицький. Сад оточений кам’яною стіною, вимуруваною у 1795 р.
Крехівський монастир в усі часи славився своїми чудотворними іконами: дві ікони Богородиці та ікона святого Миколая Чудотворця. Найбільшу славу серед них мала Верхратська чудотворна ікона Богородиці. Історія її відома з 1682 року, а до 1793 р. в осібній книзі ченці записали, що за посередництва Верхратської Богородиці відбулося 150 чудес…
Була ще Крехівська ікона Божої Матері, але кудись зникла. Походження ікони святого Миколая невідоме. На час підпілля ікони переховували — ікону Богородиці забрали до Львова, до церкви Святої Параскеви П’ятниці. Цьогоріч святкували 30 років від часу повернення Крехівської чудотворної ікони Божої Матері зі Львова.
Монастир виконував і просвітницьку функцію. Разом із заснуванням Крехівської обителі у перших десятиліттях XVII ст. розпочалося формування її книжкового зібрання. Вже у другій третині XVII ст. книгозбірня налічувала близько сотні книг, а наприкінці наступного століття — понад пів тисячі, та була однією з найбільших у василіянських монастирях Галичини в останній чверті XVIII ст. Сюди приїжджав Іван Франко.
Але з приходом радянської влади все було знищено. У 1949 році монахів звідси виселили, а бібліотеку палили зо два дні. У спорудах монастиря розмістили дитячий будинок, згодом школу-інтернат для розумово відсталих дітей, а у храмі влаштували склад.
Монахи повернулися до монастиря 29 серпня 1990 року. Відтоді почалося відновлення всього, що формувалося тут впродовж століть.
Зараз монастир є новіційним домом: звідси починають науку хлопці, які хочуть стати монахами чи відчувають покликання присвятити своє життя Богові. Вони проходять дворічний вишкіл, під час якого знайомляться з монашим життям і чином отців-василіян, тобто правилами, за якими живуть монахи у спільноті. Є роки, коли «кандидатів у монахи» приходить мало, а є, коли багато. Зараз тут близько сорока ченців, які зібралися з усієї України: найстаршому — 80 років, а наймолодшому юнакові — 17.
«Маємо відповідну навчальну програму, — розповідає отець Володимир. — Вчимо основ доброї поведінки. Формуємо перш за все порядних людей, а потім вже духовних осіб. Упродовж цього часу придивляємося до них, а вони до нас. Вони бачать, що таке монаше життя, тоді вирішують, хочуть продовжувати чи ні. Після двох років хлопці складають перші обітниці, далі переходять на навчання до семінарії у Брюховичах. Тут під час шести років вони щороку складають тимчасові обітниці. Мають ще цей період, щоб побачити себе у монашому житті. Лише після завершення навчання складають вічні обіти, вже на все життя».
Отець Володимир, сам він родом з Івано-Франківщини, навчався в Івано-Франківському університеті нафти і газу. У 24 роки, на останньому році навчання в університеті, відчув покликання, служити Богові. «Отці-монахи мені порадили, щоб я закінчив навчання, — розповідає про свій монаший шлях отець Володимир. — Ще рік провчився, закінчив університет, прийшов у Крехівський монастир і залишився на два роки. Згодом навчався у семінарії у Брюховичах, потім п’ять років у Римі. Повернувся в Україну, був настоятелем у Жовківському монастирі. Уже рік я настоятель у Крехівському монастирі».
«До монастиря хотів бути великим начальником: мати гарну машину, гроші, квартиру… Для того й в університеті вчився, щоб здобути добру роботу. Але Господь по-іншому покерував. Господь дає покликання, силу і дари, які потребує людина. Від нас потрібне лише бажання. Людина щаслива тоді, коли робить те, що любить. Тоді навіть подолання труднощів приносить радість», — зауважив отець Володимир.
«Як визначаєте, може бути людина монахом чи ні? — запитую. «Це ж очевидно. Для прикладу, зрозуміло, може бути людина журналістом чи ні. Так само і у духовному житті. Бачимо, що людину цікавить, як поводиться, чи дбає про молитву, чи дотримується розпорядку. Якщо ж юнак приходить у монастир і далі живе світським життям, то кажемо, що це не його дорога — бути монахом. Різні бувають на то причини. Буває, мама хоче, щоб син пішов у монастир, бо у неї є таке уявлення, що він має бути тільки монахом. Однак син хоче бути лікарем чи водієм. Але йде в монастир, щоб мама відчепилася від нього. Буває, хлопець хоче присвятити життя Богові, а батьки не відпускають», — пояснює настоятель.
Він і описав розпорядок, згідно з яким живуть монахи: «День поділено на молитву, працю і відпочинок. Зазвичай він починається о 6-й годині ранку. О 6.30 маємо молитовну роздуму. Опісля утреня, Свята Літургія і сніданок. Після сніданку маємо пів години читання Святого Письма. Далі навчання у братів, а якщо це літні канікули, то дотримуємося розпорядку, під час якого є різноманітна праця — прибирання монастиря і території довкола нього. У нас є і господарство, де тримаємо корівок, поросят, курей. І картоплю садимо».
Отець Володимир показав монастирський сад, де є пасіка, теплиця, фруктовий сад. Тут є особливе місце з надзвичайною атмосферою — це понад столітня липова алея, яку посадив ще митрополит Андрей Шептицький.
А ще у Крехівському монастирі виготовляють різноманітні смаколики — шоколад та сир за авторськими рецептами. Їх створюють самі монахи, до того ж у процесі приготування використовують лише натуральні складники. Сироварінням та виготовленням масла уже третій рік від початку свого перебування у монастирі займається брат Ілля. Про процес сироваріння розповідає таке: «Ми прокидаємося о шостій ранку. Одразу після сніданку йду на кухню — і до роботи. Починаю з молока. Щоб не стояло на бетоні, переливаю у відра для закисання. А вже коли закисло, варю сир».
Брат Петро і брат Роберт — майстри з приготування шоколаду ручної роботи. Рецептуру кожного ексклюзивного смаку розробляли тривалий час — методом спроб і помилок. «Найгірше дати зависоку температуру, тоді нічого не виправиш. Треба починати все спочатку», — кажуть. З часом брати віднайшли ідеальний рецепт. За ним тепер готують шоколад «Вівіано», що означає «повнота життя». Спробувала його на смак — справді як бельгійський, найвищого ґатунку, але має свої особливі нотки. Адже процес виготовлення шоколаду, як і сиру, монахи супроводжують молитвою.
«У вихідні у нас найбільше роботи, — жартує отець Володимир. — Крехівський монастир полюбили люди. Я є настоятелем у Крехові один рік, і бачу, що це місце притягує людей. Люди сюди приїжджають, щоб побути тут, помолитися, відпочити, відвідати Богослужіння, отримати духовну допомогу чи висповідатися. Чи навіть просто поговорити, отримати пораду. Ми є тут, щоб людям допомагати». Монастир завжди був відкритим для людей. Пояснюючи, з чим це пов’язано, отець Володимир розповідає про засновника Василія Великого: «Він походив із багатої сім’ї і мав добру освіту, закінчивши найвідоміші на той час школи. Однак шукав чогось більшого. Тоді зацікавився монашим життям. На той час монахи жили поодинці, окремо, в пустелі. Василій їздив, дивився на їхнє життя і вирішив, що набагато краще і ефективніше жити в спільноті. Саме він і став засновником спільнотного життя. Побачив, що жити у пустелі — це не т. е. Василій Великий наблизив монашество до людей, щоб монахи служили людям. Відповідно, ми також завжди відкриті, щоб служити людям».
Читайте також: Папа обрав його собі за диякона, а Цісар, послухавши, збудував Львівську семінарію
По материалам: Высокий Замок
