Національна чоловіча капела готується до 50-річного ювілею 
Національній капелі «Дударик», яку далекого 1971 року заснував Микола Кацал, незабаром виповниться 50 років. За пів століття колектив став відомим на увесь світ, і про «Дударик» заговорили не просто як про хор хлопчиків, а як про команду високого співочого рівня. Тож не дивно, що колективу було присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка, яка є найвищою нагородою у галузі культури. Як «Дударик» готується до поважного ювілею? Про це журналістка «ВЗ» запитала у диригента, композитора і педагога Дмитра Кацала, який продовжив справу батька і виховує нове покоління артистів.
— Пане Дмитре, які заходи організовуєте до ювілейного дня народження «Дударика»?
— Це буде низка заходів не лише у Львові, а й у Києві. А почнемо з доволі позитивного і веселого концерту, який ми назвали «Октоберфест по-львівськи», що відбудеться у Театрі імені Марії Заньковецької 4 жовтня. Правда, наш «Октоберфест» буде без пива, але фестивальна атмосфера залишиться (сміється. — Г. Я.). Там зіграємо програму з творів, котрі дуже і дуже рідко потрапляли у наш репертуар, але без яких важко уявити Львів. Це переважно «закулісні» речі — відшліфовані шляхетні твори батярського міського фольклору, веселі народні й авторські пісні. Серед них «На уліце Коперніка», «Тілько ві Львові», «Як ішов я з Дебрецена», «Кава мусі биць»… Будуть і козацькі пісні, і повстанські, які виконаємо разом з Тарасом Чубаєм.
— А якщо на той час посилять карантинні обмеження?
— Ми і це передбачили. Тоді доведеться робити не один, а два концерти, бо буде 50-відсоткова посадка у залі. Але сподіваємося на краще.
— Чи буде задіяна у цьому концерті уся капела? Чи у ювілейному концерті співатимуть лише ті, хто цього заслужив?
— Оскільки ювілейних концертів є багато, то і складів буде також багато. У концерті, про який я розповів, участь бере чоловічий (дорослий) склад капели. Діти не виступатимуть 4 жовтня. Бо там такий веселий, дотепний репертуар. Звісно, ми запросимо їхніх батьків. Нашим дітям треба цей репертуар вчити, однак співати ще зарано.
— Буде каскад концертів. А загалом, скільки ювілейних концертів плануєте дати?
— Наступний концерт відбудеться 15 жовтня у філармонії. Ми його назвали «Два по 50». У нас буде гість — колектив «Веселка» з Білгород-Дністровського, з яким дружимо понад 20 років. Цьому колективу незабаром також виповниться пів століття. Тож ми вирішили — нам 50, їм 50, тому й «Два по 50». Така трохи інтригуючо-шокуюча назва, але має абсолютно зрозумілий підтекст. Ми займемо півтора відділення, а пів відділення — «Веселка». У цьому концерті візьмуть участь багато наших солістів, серед яких Олег Лихач, Юрко Шевчук, Юрко Юсифович — усі вони вихованці «Дударика». На цьому концерті буде представлено найулюбленіший репертуар за всі роки, який всотали «дударики». Це будуть знакові для нас твори.
— А коли плануєте завершити ювілейне святкування?
— 17 жовтня у нас буде величава акція у Львівській опері, з оркестром. Приїде Сергій Магера з Київської національної опери. А напередодні цього концерту у нашому храмі зробимо поминальну Літургію, де згадаємо усіх «дудариків», які відійшли в інший світ. Спеціально для цієї події їде Папський вікарій отець Юрій Коласа — теж вихованець «Дударика». Зараз займається греко-католицькими церквами при кардиналові в австрійському Відні. Отець Юрій відправлятиме Службу зі ще одним «дудариком» Тарасом Жеплинським (його батько усім відомий Жеплинський, котрий дбав про бандурну справу. — Г. Я.). А вже 24 жовтня — фінальний концерт у Києві з оркестром Збройних сил України.
— Будете в основному співати нові твори?
— За останні 10 років ми заспівали дуже багато автентично виконуваних, зокрема козацьких творів. На цій ниві подружилися з музичним колективом із Києва «Хорея Козацька». Кілька творів ми з ними виконаємо спільно, вони нас привітають — це буде окреме відділення.
— Загалом, скільки буде задіяно вихованців «Дударика» у всій концертній програмі?
— На фінальний твір в Опері я заставлю всю сцену (сміється. — Г. Я.). Бо охочих вийти бодай на один твір близько 300 хористів. А ще плюс оркестр. Розумію, усе це може «порізати» карантин, але сумарно це буде багато. До прикладу, хорова школа, а це 200 осіб, плюс чоловічий склад і «Дударик назавжди» — то це ще добрі півтори сотні голосів. Ось таке у мене багатство!
— Вручатимете спеціальні нагороди учасникам?
— Так, випустили низку сувенірної продукції. До нас звернувся Фонд Василя Сліпака, і ми підтримали цю ініціативу. НБУ випустив монету на честь Василя Сліпака, і оскільки він — соліст «Дударика», ми вшануємо пам’ять Героя і обдаруємо пам’ятною монетою всіх учасників ювілейних концертів (першу монету вже отримала журналістка «Високого Замку». — Г. Я.). А ще зараз виготовляють золотий значок «Дударик-50», а також медаль, буклети… У Львівській опері маємо намір зібрати батьків усіх поколінь, діти яких співали в «Дударику» понад п’ять років. А їх понад 800! Багато з них уже відійшли в інший світ, але, подейкують, старий Кацал вже і там збирає хор. Тож йому там потрібен і батьківський комітет. А для батька, засновника «Дударика», ми готуємо спеціальний твір — наші хлопці-«дударики» Дмитро Романів і Сергій Пікарось на першу роковину його відходу написали твір, який ми заспівали а-капельно. А тепер до цього твору додамо ще й оркестр.
— За 50 років траплялися, мабуть, різні випадки. Що вам найбільше запам’яталося?
— Я жартую з хлопцями, що ми є найбільш цвинтарний колектив. Хочете чи ні, але дуже багато заходів, у яких ми беремо участь, відбуваються на цвинтарях. На жаль, за останній час багато знакових людей відійшли в інший світ… За останні 10 років ми перевернули догори дриґом уявлення про Шевченка. 10 років тому у нас був випадок, який ми пам’ятаємо досі, — на сцені було більше виконавців, ніж слухачів у залі. Це був шевченківський концерт. На сцені 100 хористів, а у залі — 20 осіб. І ми співали! Після того випадку ми мали гарячу дискусію на цю тему з батьком — Миколою Кацалом… Згодом стартував проєкт «Шевченко-революшн». Тож на сьогодні маємо два концерти за два дні з аншлагами. Це свідчення того, що з’явився соціальний і мистецький запит.
— Не було тоді реклами? Чому на «Дударик» прийшло лише 20 осіб?
— Мабуть, це була криза жанру. Шевченківський концерт себе вичерпав, і люди, мабуть, збайдужіли, та й пріоритети було розставлено по-іншому. Це був 2003—2005 рік… Сім років тому у нас з’явився проєкт «Пригоди святого Миколая». Ми зробили мюзикл, у якому освячують новоприбулих дітей на сцені. Проєкт і досі має шалений попит, бо ми осучаснили бачення свята.
— Скільки зараз концертів на рік дає капела «Дударик»?
— У перші роки існування це було 3−4 великі концерти на рік. А тепер даємо 120−130 концертів. Тобто виступаємо кожен третій день.
— Торік «Дударик» отримав статус Національного. Тобто певний рубікон ви подолали…
— Це була мрія мого батька Миколи Кацала. Так, це рубікон, який унеможливлює руйнацію колективу як такого. Ми стали колективом, який має певну місію — соціальну, мистецьку. Статус Національного дає нам гарантію на найближчу і найдальшу перспективу. Одне з глобальних завдань, які поставив батько, ми виконали. Для нас це надзвичайна подія. Це безпосередня нагорода кожній родині «Дударика».
— А у матеріальному плані?
— Наразі, крім гонору, нічого не маємо. Фінансування начебто прийде пізніше. Але це не основне.
— Батьківський наказ ви виконали. А який тепер наказ ставите перед собою?
— Наступний наш щабель — Національний молодіжний центр хорової культури України при Національній капелі «Дударик». Він займатиметься фестивалями парафіяльних хорів, фестивалями професійних хорових колективів. А ще я мушу відродити міжнародний дитячий хоровий фестиваль, який буде названо іменем Миколи Кацала. А ще маю на меті створити хорову школу — єдину і унікальну у світі, бо у ній будуть досліджувати і вивчати, окрім традиційних, ще й автентичні старовинні українські народні інструменти. Бо досі жоден наш «дударик» не вміє грати на дуді. Я запитав у кількох львів’ян, чи знають вони, що таке дуда і що таке коза. Один з них сказав: «Я знаю, хто така коза…». Я хочу, щоб усі хористи грали на кобзі й співали псалми і думи. Дякую Богові, що не у мене одного є така болюча жага до цього. Є науковці і практики, котрі глибоко занурені у цьому матеріалі, і ладні нам передати свої знання. Ми почнемо з майстер-класів, які з факультативу перейдуть у стаціонар. І будь-яка дитина, яка вмітиме грати на цих інструментах, навіть якщо не матиме життєвих перспектив, вийде у центр міста, по хвилині заграє на кожному з 20 інструментів, і заробить копійку.
— Трапляються випадки, коли хлопці не витримували і йшли від вас? Що тоді робите — переконуєте залишитися чи відпускаєте?
— У нас є достатньо мотивацій для дитини бути у нашому колективі. Насамперед, у нас здоровий морально і психологічно колектив. Діти перебувають у безпеці. Величезну роль у тому, що діти вчаться співати у «Дударику», відіграють батьки. На перших порах вони мусять розуміти, що дитину треба водити, щоб вона увійшла в колію. А коли підростають, мають можливість з капелою їздити на гастролі не лише містами України, а й за кордон. Без супроводу батьків. Наші артисти створили між собою внутрішні футбольні команди. Коли кудись їдемо, є можливість поганяти м’яча. А головне, що наших артистів всюди гарно приймають і ставляться до них не як до дітей, а як до професіоналів високого рівня.
Читайте також: «Про акторство ніколи не мріяв. Хотів бути художником чи дизайнером»
По материалам: Высокий Замок
