Тепер допомагає іншим хворим бороти свої страхи 
Олександра Рибак з Рівного не приховує, з яким серйозним випробуванням їй довелося зіткнутися у дитинстві. Адже у 12 років в неї виявили рак. Та своєму страшному діагнозу вона… вдячна. Бо хвороба змінила життя її сім’ї. Сьогодні вона — кохана дружина і любляча мама. І кожному повторює: рак — не вирок.
Мріяла стати олімпійською чемпіонкою
— До моєї хвороби стосунки в нашій сім’ї були зовсім іншими, — розповідає Саша. — І я рада, що ми все це пройшли разом. Тепер до всього у житті ставимося простіше. А на першому місці завжди стоїть любов — до Бога і до найрідніших.
Вона згадує, як змалку мріяла стати олімпійською чемпіонкою з плавання. Тато неймовірно захоплювався тим, що дочка досягає як на свій вік неймовірних результатів. Уже мала здавати нормативи на перший дорослий розряд. Аж тут на одному з тренувань раптово покинули сили — дівчина не змогла в темпі доплисти 50 метрів. Розчарований батько навіть спересердя дорікнув Саші. Хто ж знав, що ось так, через раптове безсилля, почала проявляти себе страшна хвороба.
— Хоча до того з’являвся біль у грудях. Ми з мамою ходили до лікарів, але вони припустили, що це пов’язано з тим, що я швидко росту. Приписували якісь мазі, та мені нічого не допомагало, — зізнається Олександра.
А потім була поїздка в Італію. Там жили обидві бабусі Саші, які на літо запросили онуку у гості. Дорогою дівчинку діймав страшний біль, а в гостях вона навіть кілька разів непритомніла! Але все списали на зміну клімату та підлітковий дівчачий вік. І лише вчителька з фізкультури, яка помітила, що у спортсменки без причини підкошуються ноги, наполягла, аби мама учениці повела її до іншого спеціаліста. Мовляв, дівчинка тренована й не може просто так втрачати координацію та падати. Тоді школярка здала аналізи, а ненька почула: «Моліться! Завтра з речами чекаємо в лікарні».
Хтось давав останні 50 гривень, а хтось — 20 тисяч
— Мені, звісно, ніхто не сказав, що усе настільки погано. Пам’ятаю, думала: «О, круто, в табір попала». Навіть одразу відмовилася, щоб мама зі мною лежала в лікарні, — розповідає Саша.
Аби ліки швидше крапали, вона тихцем підкручувала собі систему. А потім ночами страшенно мучилася через це. Тоді вирішила в Інтернеті перевірити, що ж за препарати їй вливають? Набравши назву в телефоні, дізналась, що так лікують… рак.
Уперше додому Олександра потрапила через три місяці. Побула трішки у рідних стінах — і знову під крапельниці. І так півтора року.
Після цього ще стільки ж часу отримувала «суху хімію». Грошей не вистачало. Допомагали рідні, колеги по роботі батьків, друзі сім’ї. Але десятки тисяч гривень танули на очах. Були моменти, що в гаманці у мами лишалося п’ятдесят гривень, а на ранок потрібно було знайти 20 тисяч на «хімію». І тоді ставалося диво. Саме так розповідає про все, що з нею відбулося за ті три роки боротьби за себе, Саша.
— Уявляєте, сидимо з мамою в палаті — дзвонить телефон. Незнайомий голос запитує, скільки грошей потрібно. Мама відповідає, що багато. Її просять спуститися вниз до входу. Під’їжджає крутий джип, відкривається вікно і якийсь чоловік простягає конверт з грошима. Рахуємо — а там 20 тисяч гривень! І так було не раз. Або дзвонить бабця якась і просить підійти до неї, виймає з гаманця останні 50 гривень для мене. Я тоді побачила, скільки навколо є добрих людей, — усміхається Олександра. — Або коли мені прописали таблетки, вартість однієї була 72 євро! А мені зовсім чужі люди передали їх чотириста.
«Дівчинка зцілиться, а батьки покаються»
Дуже трепетний, переломний момент стався, коли у якийсь період лікування дитячий організм почав здаватися. Стали відмовляти органи, дівчинка настільки схудла, що на неї важко було дивитися. Тоді Саша вперше побачила татові сльози. Він — сильний, вольовий чоловік — опустив над її ліжечком голову, а з очей солоні краплі рікою стікали на простирадло.
— Ну як я могла здатися? Я знала, що батьки цього не переживуть, — згадує ті дні Олександра.
Мама стояла всю ніч навколішках у лікарняній церкві, від якої священник дав їй ключі. А дідусь знайшов прозорливого чоловіка, якому розповів про Сашеньку й попросив за неї помолитися. Той сказав: «Дівчинка зцілиться, а батьки покаються». І хвороба справді відступила!
— Колись тато жартував, що швидше повірить в НЛО, ніж у Бога, — розповідає Олександра. — Коли закінчувалося моє лікування, ми всі почали ходити у церкву.
Поки Саша хворіла, киця полисіла
До речі, поки Саша хворіла, її киця Батиста в одному місці полисіла. Думали, лишай. Тваринку возили по лікарях, та жодне призначення не допомагало. Тоді ветеринар запитав, чи в сім’ї все добре. Почувши про недугу дочки, яка саме втратила волосся через «хімію», сказав, що Батиста одужає, як дівчинка зміцніє, бо домашня улюблениця на себе хворобу «перебрала». Так і сталося: тепер у киці шерсть геть відновилася і в Олександри чудова коса.
Півтора року тому Саша Рибак вийшла заміж, а не так давно народила синочка. За все, що має у житті, вона дякує Богу, батькам і своїй лікарці Любові Іванівні Краков’ян, яку лагідно називає «скальпелем у Божих руках». А ще Олександра — волонтерка. Вона допомагає іншим хворим долати свої страхи.
Нещодавно мама Саші зустріла у торговому центрі того чоловіка з джипа, який не раз колись передавав їй великі суми на лікування дочки. Він жінку впізнав, зупинився, розпитав, як дитина. Дізнавшись, що Олександра вже сама мама, неймовірно втішився і побажав їй міцного здоров’я.
— Я усім-усім дуже вдячна. Справді, здоров’я — це головне.
Коли ти розумієш, що в будь-яку секунду може обірватися життя, на решту дивишся по-іншому.
Читайте також: «На 100-річчя замовила холодець!»
По материалам: Высокий Замок
