Десятьох дітей у будинку сімейного типу уже сім років виховує колишня черниця Катерина Долгова  «Навіть коли їх сварю, кажу, що усіх дуже люблю»

Катерина Долгова не скаржиться, що їй нема чим зайнятися. Адже вона — мама-вихователька аж десятьох дітей. Взяла їх під опіку сім років тому. Спочатку п’ятьох. Тоді була 38-річною черницею Діонісією і працювала у Тернополі в місцевому інтернаті. А потім перебралася до Львова зі своїми трьома підопічними, що були рідними між собою. У Львові під опіку пані Катерині довірили ще двох дітей, а згодом до цієї п’ятірки додалося ще п’ятеро.

Як каже пані Катерина, це у них родинне — опіку­ватися тими, кого доля не­справедливо обділила найцін­нішим — батьківським теплом. Мама-вихователька успадкува­ла досвід своїх батьків, коли піс­ля трагедії вони взяли на вихо­вання дитину родичів. «Я маю двох братів та старшу сестру. Так сталося, що мої батьки взя­ли її на виховання. Це похрес­ниця моєї мами, батька у неї не було, а мама дуже хворіла. Хоча вона й прийомна, але стала нам усім рідною. Виросла хорошою людиною». І для пані Катерини виховання чужих дітей стало її місією, сенсом життя.

За її словами, вона, поки жила вдома, виховала усіх су­сідських дітей з їхнього будинку.

Пані Катерина каже, що з ма­лої дитини мріяла працювати у дитячому будинку. І коли ста­ла дорослою, влаштувалася у такий заклад у селі Петрико­ві Тернопільської області. Вже там зрозуміла, що діти стають такими, якими їм дозволяють бути дорослі. Розуміла, що тіль­ки ласка і добро зроблять діток добрими і щирими. А потім їй запропонували взяти дітей під опіку і оселитися у будинку сі­мейного типу на 170 квадрат­них метрів у Львові. З радістю погодилася. Бо перед тим на­віть боялася про таке мріяти, адже знала, що одній жінці такої великої місії не зможуть довіри­ти. Аж тут така пропозиція!

— Знаю, що ви були черни­цею…

— Не люблю про це розпові­дати. Була у монастирі 15 років. Насправді, мені було трохи за­тісно там. Я хотіла трохи з іншо­го боку дивитися на все, що від­бувається довкола.

— А чому тоді пішли у мо­настир?

— Завжди шукала чогось ви­щого — надзвичайного. Потре­бувала високої культури, спра­ведливості. Розуміла, що тільки у служінні Господу я усього цьо­го досягну.

Пані Катерина вийшла з мо­настиря і повернулася у світ­ське життя.

— Я замислилась: що можу зробити для суспільства, для Бога? В першу чергу — допомог­ти тим, хто цього потребує. Є вислів, що гріх — це коли крив­дять сироту чи вдову. Я поду­мала: якщо Господь так оцінює кривду, то варто щось гарне зробити для них. Діти для мене стали тією сім’єю, без якої я вже не можу. Не лише діти мене по­требують, а й я потребую їхньої присутності не менше. Моє рі­шення, як і всі рішення по жит­тю, підтримала мама. Спочатку взяла трьох дітей з того дитячо­го будинку, в якому працювала.

— Потім у вас з’явилися ще діти. За яким критерієм ви­бираєте?

— Нема у мене жодних кри­теріїв! Яких Бог посилає, таких і добираю. До прикладу, у мене є Сашко. Коли я його брала, йому було 5 років, зараз — 12, а недав­но ми добрали його рідних бра­тика і сестричку. Тут не було ви­бору — я повинна була об’єднати рідних між собою діток.

— А чому тільки тепер до­брали Сашкових братика і се­стричку?

— Бо їх раніше не було у дитя­чому будинку.

— Будинок сімейного типу ви створили 7 років тому. Якого віку ваші діти зараз?

— Двом старшим вже по 22,5 року, потім — 20 років, 18, 14, 13, 12, 11, 5 і 4.

— А не страшно було сім років тому брати 15-річ­них дітей? Адже тоді у дітей так званий перехідний вік, з ними складно?

— Я просто довіряла Бого­ві. Я їх не вибирала — кого Гос­подь послав, того я й забрала. Є відповідна картотека у служ­бі з прав дітей. Мені кажуть: ось є такі і такі діти. Я не вникала — хто вони. Я їх просто забрала. У мене був такий випадок, коли дитячий будинок сімейного типу був сформований, і треба було ще добрати трьох дітей. У служ­бі захисту дітей мені перерахо­вували прізвища. Єдиним моїм проханням було дати мені ко­гось з молодших діток, бо ті вже дорослі. У службі почали знову зачитувати прізвища. Перше у списку було Чучман. Я сказала: стоп. Далі не треба. Я беру Чуч­манів. Таким чином, у моїй сім’ї є по двоє-троє діток, рідних між собою.

 «Навіть коли їх сварю, кажу, що усіх дуже люблю»  «Навіть коли їх сварю, кажу, що усіх дуже люблю»

— Старші діти беруть участь у виборі дитини у вашу сім’ю?

— Коли ми формувалися ще сім років тому, я брала усіх, хто вже у мене був. І добирали ми тільки братчиків і сестричок їхніх. Вони хочуть тільки своїх рідних.

— Це діти-сироти?

— Ні, усі вони позбавлені батьківської опіки.

— Як діти вас називають?

— Ті, кому ще нема 14 ро­ків, кличуть мамою. А ті стар­ші, якщо комусь розповідають щось про мене, кажуть: «Мама прийде, вирішимо». А у вічі не кажуть. Просто звертають­ся на «ви». Донечка, якій 20 ро­ків, пробувала назвати мене ма­мою. Але їй це тяжко давалося. А я не наполягаю і не вимагаю.

— Дівчата просять у вас по­ради?

— Це я до них приходжу. Ми багато спілкуємося. У нашій сім’ї панує єдність. Якщо я бачу, що у когось на душі щось не те, сама приходжу і починаю гово­рити. Іноді виносимо якусь про­блему на нашу «сімейну раду», а іноді розмова відбувається тет-а-тет. Усе залежить від ситуації. Інший приклад: син іде купувати кросівки і запитує: «Йдете купу­вати зі мною чи я купую сам?». Коли маю час, то, звісно, йду. Якщо ж ні, то рекомендую, на що саме звернути увагу, виби­раючи взуття. А потім надсилає мені фото на Вайбер і радиться, які з них купити. Я завжди дбаю про якість, діти іноді віддають перевагу вигляду.

— А якщо закохуються не завжди щасливо, як реагуєте на їхні сльози?

— Ой, закохуються, бо вже дорослі. Діляться зі мною со­кровенним, просять поради і підтримки. Був випадок, що одна з моїх дівчаток закохала­ся у «зека». Я просила, поясню­вала, благала. Навіть забирала у неї телефон. Ми з нею багато сліз виплакали разом. Але, Богу дякувати, тепер у неї є чудовий хлопець. Якось вона мені сказа­ла: «Я аж не вірю, що у мене все добре. Дякую вам». Кажу: «То тепер ти розумієш, що я боро­лася проти тебе — за тебе?!».

— Між ними є ревнощі до вас?

— Вони іноді можуть поскар­житися одне на одного, але щоб ревнували — нема такого. Зна­єте, якщо я їх навіть сварю, за­вжди кажу: «Я вас усіх дуже люблю». І нікого в хаті не вио­кремлюю. Вони всі для мене од­накові — найкращі!

— Якщо рідна мама котро­їсь дитини хоче її побачити, як на це реагуєте?

— Якщо не заборонено за­коном, то прошу дуже. А якщо ці мами не мають такого пра­ва, але йдуть зі мною на контакт, то скидаю їм на телефон фото­графії, щоб бачили, якими ста­ли їхні діти, яких висот досягли.

— Як караєте дітей за про­вину?

— По-різному. Від прибиран­ня на кухні — до позбавлення кишенькових. А також заборо­на гуляння чи купівля телефо­на. Усе залежить від віку дитини і тієї «шкоди», яку вони вчинили.

— Таку сім’ю нагодувати — непросто. Скільки літрів пер­шої страви варите щодня?

— На сніданок варю чоти­ри літри каші. На обід — 3 лі­три першої страви, бо до цього обов’язково готую і другу стра­ву, щоб був повноцінний обід. Голубців роблю 15-літровий ка­зан, але це на обід і на вече­рю нам вистачає. Іноді нам за­лишається ще й на наступний день. Пельменів ліпимо з двох кілограмів фаршу. Іноді і біль­ше, щоб мати про запас у моро­зильній камері. Їжа у нас різно­манітна. Ми не готуємо відрами. Це стереотип, що в будинках сі­мейного типу варять цілі вивар­ки. Хоча в одній сім’ї мені розпо­відали, що у них за день з’їдають по шість буханців хліба. Я була шокована: ці діти нічого, окрім хліба, не їдять? Розумію, що ка­напки до школи зробити треба, а до чого ще стільки хліба?

— Вчите дітей випікати тіс­течка, тортики?

— Аякже! Вони у мене все вмі­ють робити: ліпити пельмені, вареники, голубці, спекти смач­ні торти і пляцки. Скажу більше: тепер я вже від них вчуся дещо випікати.

— Ваші старші діти закінчу­ють навчання. А що далі?

— Не думаю, що вони захо­чуть від мене піти. Ми всі — ро­дина. І не важливо, що по кро­ві ми — чужі. Насправді ми дуже близькі і рідні.

— Чи маєте свій домашній статут і чи дотримуєтеся пев­них правил?

— О, є один пункт дуже важли­вий. Коли мама в обід лягає спа­ти, має бути ідеальна тиша (смі­ється. — Г. Я.). Субота — день сімейний. На тиждень готуємо їжу (заготовки), прибираємо, перемо-прасуємо.

— Городу не маєте?

— Чому ж ні? Картоплі маємо 10 сотиків, два — полуниці, у нас ростуть малина, лохина, ожина, ліщина, хурма, ківі. Хочете за­питати, чи люблять працювати на городі? У мене завжди є по­яснення: для чого це потрібно. Діти бачать наслідки — усе, ви­рощене власними руками, для нас.

Читайте також: Віддала свою шкіру племінниці

По материалам: Высокий Замок