Десятьох дітей у будинку сімейного типу уже сім років виховує колишня черниця Катерина Долгова 
Катерина Долгова не скаржиться, що їй нема чим зайнятися. Адже вона — мама-вихователька аж десятьох дітей. Взяла їх під опіку сім років тому. Спочатку п’ятьох. Тоді була 38-річною черницею Діонісією і працювала у Тернополі в місцевому інтернаті. А потім перебралася до Львова зі своїми трьома підопічними, що були рідними між собою. У Львові під опіку пані Катерині довірили ще двох дітей, а згодом до цієї п’ятірки додалося ще п’ятеро.
Як каже пані Катерина, це у них родинне — опікуватися тими, кого доля несправедливо обділила найціннішим — батьківським теплом. Мама-вихователька успадкувала досвід своїх батьків, коли після трагедії вони взяли на виховання дитину родичів. «Я маю двох братів та старшу сестру. Так сталося, що мої батьки взяли її на виховання. Це похресниця моєї мами, батька у неї не було, а мама дуже хворіла. Хоча вона й прийомна, але стала нам усім рідною. Виросла хорошою людиною». І для пані Катерини виховання чужих дітей стало її місією, сенсом життя.
За її словами, вона, поки жила вдома, виховала усіх сусідських дітей з їхнього будинку.
Пані Катерина каже, що з малої дитини мріяла працювати у дитячому будинку. І коли стала дорослою, влаштувалася у такий заклад у селі Петрикові Тернопільської області. Вже там зрозуміла, що діти стають такими, якими їм дозволяють бути дорослі. Розуміла, що тільки ласка і добро зроблять діток добрими і щирими. А потім їй запропонували взяти дітей під опіку і оселитися у будинку сімейного типу на 170 квадратних метрів у Львові. З радістю погодилася. Бо перед тим навіть боялася про таке мріяти, адже знала, що одній жінці такої великої місії не зможуть довірити. Аж тут така пропозиція!
— Знаю, що ви були черницею…
— Не люблю про це розповідати. Була у монастирі 15 років. Насправді, мені було трохи затісно там. Я хотіла трохи з іншого боку дивитися на все, що відбувається довкола.
— А чому тоді пішли у монастир?
— Завжди шукала чогось вищого — надзвичайного. Потребувала високої культури, справедливості. Розуміла, що тільки у служінні Господу я усього цього досягну.
Пані Катерина вийшла з монастиря і повернулася у світське життя.
— Я замислилась: що можу зробити для суспільства, для Бога? В першу чергу — допомогти тим, хто цього потребує. Є вислів, що гріх — це коли кривдять сироту чи вдову. Я подумала: якщо Господь так оцінює кривду, то варто щось гарне зробити для них. Діти для мене стали тією сім’єю, без якої я вже не можу. Не лише діти мене потребують, а й я потребую їхньої присутності не менше. Моє рішення, як і всі рішення по життю, підтримала мама. Спочатку взяла трьох дітей з того дитячого будинку, в якому працювала.
— Потім у вас з’явилися ще діти. За яким критерієм вибираєте?
— Нема у мене жодних критеріїв! Яких Бог посилає, таких і добираю. До прикладу, у мене є Сашко. Коли я його брала, йому було 5 років, зараз — 12, а недавно ми добрали його рідних братика і сестричку. Тут не було вибору — я повинна була об’єднати рідних між собою діток.
— А чому тільки тепер добрали Сашкових братика і сестричку?
— Бо їх раніше не було у дитячому будинку.
— Будинок сімейного типу ви створили 7 років тому. Якого віку ваші діти зараз?
— Двом старшим вже по 22,5 року, потім — 20 років, 18, 14, 13, 12, 11, 5 і 4.
— А не страшно було сім років тому брати 15-річних дітей? Адже тоді у дітей так званий перехідний вік, з ними складно?
— Я просто довіряла Богові. Я їх не вибирала — кого Господь послав, того я й забрала. Є відповідна картотека у службі з прав дітей. Мені кажуть: ось є такі і такі діти. Я не вникала — хто вони. Я їх просто забрала. У мене був такий випадок, коли дитячий будинок сімейного типу був сформований, і треба було ще добрати трьох дітей. У службі захисту дітей мені перераховували прізвища. Єдиним моїм проханням було дати мені когось з молодших діток, бо ті вже дорослі. У службі почали знову зачитувати прізвища. Перше у списку було Чучман. Я сказала: стоп. Далі не треба. Я беру Чучманів. Таким чином, у моїй сім’ї є по двоє-троє діток, рідних між собою.
— Старші діти беруть участь у виборі дитини у вашу сім’ю?
— Коли ми формувалися ще сім років тому, я брала усіх, хто вже у мене був. І добирали ми тільки братчиків і сестричок їхніх. Вони хочуть тільки своїх рідних.
— Це діти-сироти?
— Ні, усі вони позбавлені батьківської опіки.
— Як діти вас називають?
— Ті, кому ще нема 14 років, кличуть мамою. А ті старші, якщо комусь розповідають щось про мене, кажуть: «Мама прийде, вирішимо». А у вічі не кажуть. Просто звертаються на «ви». Донечка, якій 20 років, пробувала назвати мене мамою. Але їй це тяжко давалося. А я не наполягаю і не вимагаю.
— Дівчата просять у вас поради?
— Це я до них приходжу. Ми багато спілкуємося. У нашій сім’ї панує єдність. Якщо я бачу, що у когось на душі щось не те, сама приходжу і починаю говорити. Іноді виносимо якусь проблему на нашу «сімейну раду», а іноді розмова відбувається тет-а-тет. Усе залежить від ситуації. Інший приклад: син іде купувати кросівки і запитує: «Йдете купувати зі мною чи я купую сам?». Коли маю час, то, звісно, йду. Якщо ж ні, то рекомендую, на що саме звернути увагу, вибираючи взуття. А потім надсилає мені фото на Вайбер і радиться, які з них купити. Я завжди дбаю про якість, діти іноді віддають перевагу вигляду.
— А якщо закохуються не завжди щасливо, як реагуєте на їхні сльози?
— Ой, закохуються, бо вже дорослі. Діляться зі мною сокровенним, просять поради і підтримки. Був випадок, що одна з моїх дівчаток закохалася у «зека». Я просила, пояснювала, благала. Навіть забирала у неї телефон. Ми з нею багато сліз виплакали разом. Але, Богу дякувати, тепер у неї є чудовий хлопець. Якось вона мені сказала: «Я аж не вірю, що у мене все добре. Дякую вам». Кажу: «То тепер ти розумієш, що я боролася проти тебе — за тебе?!».
— Між ними є ревнощі до вас?
— Вони іноді можуть поскаржитися одне на одного, але щоб ревнували — нема такого. Знаєте, якщо я їх навіть сварю, завжди кажу: «Я вас усіх дуже люблю». І нікого в хаті не виокремлюю. Вони всі для мене однакові — найкращі!
— Якщо рідна мама котроїсь дитини хоче її побачити, як на це реагуєте?
— Якщо не заборонено законом, то прошу дуже. А якщо ці мами не мають такого права, але йдуть зі мною на контакт, то скидаю їм на телефон фотографії, щоб бачили, якими стали їхні діти, яких висот досягли.
— Як караєте дітей за провину?
— По-різному. Від прибирання на кухні — до позбавлення кишенькових. А також заборона гуляння чи купівля телефона. Усе залежить від віку дитини і тієї «шкоди», яку вони вчинили.
— Таку сім’ю нагодувати — непросто. Скільки літрів першої страви варите щодня?
— На сніданок варю чотири літри каші. На обід — 3 літри першої страви, бо до цього обов’язково готую і другу страву, щоб був повноцінний обід. Голубців роблю 15-літровий казан, але це на обід і на вечерю нам вистачає. Іноді нам залишається ще й на наступний день. Пельменів ліпимо з двох кілограмів фаршу. Іноді і більше, щоб мати про запас у морозильній камері. Їжа у нас різноманітна. Ми не готуємо відрами. Це стереотип, що в будинках сімейного типу варять цілі виварки. Хоча в одній сім’ї мені розповідали, що у них за день з’їдають по шість буханців хліба. Я була шокована: ці діти нічого, окрім хліба, не їдять? Розумію, що канапки до школи зробити треба, а до чого ще стільки хліба?
— Вчите дітей випікати тістечка, тортики?
— Аякже! Вони у мене все вміють робити: ліпити пельмені, вареники, голубці, спекти смачні торти і пляцки. Скажу більше: тепер я вже від них вчуся дещо випікати.
— Ваші старші діти закінчують навчання. А що далі?
— Не думаю, що вони захочуть від мене піти. Ми всі — родина. І не важливо, що по крові ми — чужі. Насправді ми дуже близькі і рідні.
— Чи маєте свій домашній статут і чи дотримуєтеся певних правил?
— О, є один пункт дуже важливий. Коли мама в обід лягає спати, має бути ідеальна тиша (сміється. — Г. Я.). Субота — день сімейний. На тиждень готуємо їжу (заготовки), прибираємо, перемо-прасуємо.
— Городу не маєте?
— Чому ж ні? Картоплі маємо 10 сотиків, два — полуниці, у нас ростуть малина, лохина, ожина, ліщина, хурма, ківі. Хочете запитати, чи люблять працювати на городі? У мене завжди є пояснення: для чого це потрібно. Діти бачать наслідки — усе, вирощене власними руками, для нас.
Читайте також: Віддала свою шкіру племінниці
По материалам: Высокий Замок
