Подорож у неофіційну столицю турецьких курдів 
Ми вже звикли до назв турецьких міст, куди мало не кожен другий літає відпочивати — Аланья, Бодрум, Кемер, Стамбул… Тож поки я навчилася правильно вимовляти Диярбакир, минуло мало не пів дня. Саме у це старовинне місто, оточене масивною стіною з чорного базальту, за якою заховався лабіринт вимощених величезного розміру бруківкою вулицями з чудовими мечетями, церквами, прямувала наша група. За словами турецького гіда Мустафи Аккаї, ця стіна за величиною займає друге місце у світі після Китайської. Її ширина сягає трьох, а подекуди і п’яти метрів. Висота доходить до 12-ти. І тягнеться вона аж шість кілометрів! У липні 2015 року стіна-фортеця разом із садами Хевсель, що розрослися на березі Тигру, поповнили список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Диярбакир «розлігся» на ріці Тигр, що у південно-східній частині Туреччини. Місто вважають неофіційною столицею регіону, де більша частина населення — етнічні курди.
Під час археологічних розкопок було встановлено, що давнє поселення саме у цих місцях було ще у VІІ столітті до нашої ери.
Історія Диярбакира — понад п’ять тисячоліть. За цей час місто переходило, як вимпел, від однієї держави до іншої не один раз. Арамейці, ассирійці, римляни, перси, араби, османи — усі, хто володів Диярбакиром, залишали тут свій слід. З таким архітектурним багажем Диярбакир стовідсотково міг би стати туристичною Меккою, якби не конфлікт між курдськими сепаратистами і турецькою владою, який триває тут понад сорок років. Курди — народ, який живе на території Туреччини, Сирії, Іраку та Ірану. Територію, на якій вони живуть, вони ж самі називають Курдистаном і мріють, що колись Курдистан отримає незалежність чи бодай право на автономію у межах країн, які ділять його тепер. Власної держави у курдів не було. На початку ХХ століття більшість жителів Диярбакира були вірменами. Багатьох вірмен вбили курди, декому пощастило втекти, а курди оселилися у цьому місті. У 80-х роках минулого століття основні бойові дії тривали у сільській місцевості, Диярбакир начебто жив спокійним життям. Хоча у самому місті протягом 15 років було встановлено надзвичайний стан, який відмінили лише 2002 року. Тут і зараз час від часу трапляються теракти. Така непевна ситуація відлякує потенційних туристів з-за кордону.
Для місцевого населення занепад туризму — це удар по добробуту. Натомість для мандрівників — унікальна можливість доторкнутися до справжньої, не знищеної навалою «панаєхавших» культури. Бо тут не атакують продавці, вигукуючи одну чи дві завчені фрази російською. З місцевими продавцями, як правило, можна тільки «поспілкуватися» жестами — «на міґах», або, як у нашому випадку, скористатися допомогою гіда Мустафи.
Західна частина Диярбакира не особливо приваблива — сучасне місто давно вихлюпнулося за стіну, що його обрамляє, а багатоповерхівки нових районів закрили собою старий квартал.
Однією з туристичних «родзинок» у Диярбакирі є мечеть Улу (Велика). Її збудував у 1091 році Мелик-шах, який захопив місто. Однак існує легенда, що цю мечеть збудували на фундаменті зруйнованої у 639 році візантійської церкви Святого Фоми. У мечеті і сьогодні моляться. Туристкам з нашої групи, які були одягнуті у шорти, на вході видали відповідний одяг — халати з капюшоном кольору морської хвилі. Усі решта змушені були покривати голови хустинами, завбачливо покладеними на стелажі перед входом у жіночу частину мечеті. Кожна хустина була запакована у поліетиленовий пакет (згодом використану хустину треба було покласти у кошик для прання). Перед порогом усі залишили взуття. Чоловіки, щоб зайти у мечеть, повинні помити руки, обличчя, обов’язково ноги. Посередині подвір’я є джерело і лави, де можна виконати цей обряд.
Зовсім інше враження у мене залишилося після відвідин ще одного унікального міста — Мидьята. Це музей просто неба. Теперішні жителі Мидьята, за словами гіда, не мають жодної дотичності до його корінного населення. Ще у 1900 році 90 відсотків жителів міста були християнами — ассирійцями і вірменами. На сьогодні християнських родин залишилося менше ста з 50-тисячного населення.
Старовинне місто Мидьят — на сході сучасної турецької провінції Мардін. Точна дата його заснування невідома, однак у хроніках Ассирійської держави Мидьят згадується як добре укріплене місто, оточене численними селами.
Зараз місто начебто розділилося на дві частини — стару, заселену виключно курдами, і арабами, які живуть у новій частині міста. А самих турків у Мидьяті від сили — один на десять осіб. Дві частини міста розділяє довжелезна алея, що тягнеться на кілька кілометрів. Пустирі активно забудовують, тож обидві частини міста майже з’єдналися.
Тут збереглася незвична середньовічна забудова. Коли ми йшли вузенькими вулицями, вистеленими бруківкою великих розмірів, складалося враження, що потрапили в Єрусалим. В одній з приватних шкіл діти вивчають туройо — діалект арамейської мови, тобто мови Ісуса Христа, якою і досі послуговуються під час церковних богослужінь ассирійці. Місцеві готелі також дуже колоритні, бо облаштовані у будівлях ХVІ-ХVІІ століть.
За словами Мустафи, у Мидьят люди приїжджають насолодитися унікальними пам’ятками архітектури. Одним із найкращих кам’яних будинків є дім Конукеві. Це гостьовий дім ассирійського бізнесмена, який збудовано на найвищій точці старого міста. Кілька років тому господар продав цей величезний особняк державі за копійчану суму — 15 тисяч доларів. Конукеві фігурує у багатьох турецьких серіалах (найвідоміший з них — серіал «Сила». — Г. Я.), тому довший час двері для туристів були зачинені. Тепер сюди на фотосесію приходять молодята.
Директор турецької туристичної фірми Cfrettatоur Алі Кючук зробив нам подарунок — у сувенірній крамниці Конукеві купив хустки, які носять заміжні туркені. Власник крамнички пов’язав кожній з нас таку хустку і Алі пожартував, що ми «успішно пройшли посвяту у туркені».
Попри усілякі «страшилки», регіон безпечний для туристів. Тут життя пливе своїм руслом. Незважаючи на близькість до кордону із Сирією, не побачиш ані військової техніки, ані блокпостів на дорогах. Не ходили вулицями військові патрулі. Нічого такого, щоб вказувало на посилені заходи безпеки. Натомість на вулиці, розстеливши простирадла біля муру, старші жінки пряли верблюжу вовну. Ми хотіли їх сфотографувати. І, мабуть, вони були не проти, але… за гроші. Оскільки ми і не думали їм платити за фотосесію, одна з них почала сваритися з нами і навіть помахала палицею… Натомість у місцевому ресторані дівчата підходили до нас і жестами просили дозволу зробити з нами селфі.
Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичним фірмам SV-Travel-Lviv та Cfrettatour за організацію подорожі.
Читайте також: Унікальні мозаїки Газіантепа, фісташкова кава й храм, якому понад 12 тисячоліть (фото)
По материалам: Высокий Замок
