Про совдепівську консервацію та реалії радянського рабства у стройбаті 
Пропоную увазі читачів уривок зі спогадів Василя Мороза. Як на мене, дуже цікавий і показовий. Це буде корисно також тим, хто ностальгує за СРСР.
В один момент нас просто одягли у гімнастерку, взули у кирзові чоботи і потягли на фронт
Мрії не здійснюються! На художника так і не вивчився. Забрали до лав Червоної армії на самісінький Великдень. І хоч хлопцям з Галичини батьки понадавали з собою у дорогу безліч «пасхального провіанту», їсти нам фактично одразу ж стало нічого: паски, домашні сала та шинки, які батьки щиро спакували вдома своїм дітям, відібрало вище начальство. За інструкцією, казали, такого солдатам тримати у тумбах не годиться. Натомість годиться роздати нам «совєтську консервацію», яка ніяк «не йшла на зуб» молодого, незвиклого до реалій солдата… Той сумнозвісний «сухпайок» новобранці без вагань передавали на зупинках дітям-східнякам, що, на диво, були ладні за неї битись прямо на пероні. Самі ж з часом почали голодувати…
Як подорожували до першої столиці радянської України, то хлопці через квартирки потягу ділились своїми припасами з військовополоненими, що будували залізницю. Тоді не було різниці: поляки, наші чи якісь загадкові інші… Утім, аби задушити такі сердечні моменти людського милосердя (і чітко покроїти людей на своїх та чужих), конвоїри рясно стріляли в небо: свинцем наводили порядок, припиняючи несанкціоновану дружбу народів. Тож бідолахам, які тяжко гарували на залізно-дорожніх коліях, до тих «ліґумінів» торкнутись не вдалось.
У першу чергу в Харкові з нас відібрали більш-менш освічених для роботи у ленінській кімнаті чи інших «стратегічних установах». Але один момент усіх мобілізованих із Західної України, навіть тих освічених, одягли у гімнастерку, взули у кирзові чоботи і потягли на фронт. До початку війни ми прослужили в армії трохи більше двох місяців.
Десь у лісі під Білою Церквою, коли німецькі літаки розбили наш ешелон, хлопці ненароком дізналися, що між молодими солдатами фактично немає жодного начальства, а на весь батальйон роздано аж 7 карабінів та декілька 22 міліметрових гаубиць без снарядів (їх ніхто з наших не бачив).
Однак звершилося: довгоочікуваний візит офіцерів відбувся через три дні після бомбардування. Першим рішенням прибулого складу був урочистий засуд до розстрілу тих галицьких хлопців, що ненадовго відлучились пошукати тютюну чи махорки у селі, де розташувався батальйон. Поки десяток новоспечених «зрадників, контрреволюціонерів та шпигунів» молився в очікуванні присуду в глухій кімнаті, ми нервово гризли нігті за долю своїх побратимів.
Віддати їм Богові душу в той момент не судилося: за бідолах заступився старший лейтенант українського походження. Життя, певно, їм врятував. Утім одразу ж після цього випадку нас усіх — вже без карабінів, планшетів і гаубиць — посадили у вагон-телятник та відправили світ за очі.
Наївно, але ніхто й не підозрював, що нас везуть, як злочинців. Ми ж солдати: оборонці. Почали догадуватись, що їдемо на каторжні роботи, аж коли на одній станції російськомовний конвоїр застрелив одного журливого хлопаку з наших, за те, що той просто вибіг напитись води. Тоді усе стало ясно: ми, прості галицькі бідацюри, були тавровані, як ненадійний елемент суспільства.
Декотрим доводилось мешкати у брудних клітках для звірів
Два тижні нас «маринували» перевезенням на Урал, до Молотовської області (сьогодні — Пермський край). Там усіх розподілили по групах: когось кинули валити ліс, когось працювати на каменоломню, а комусь доручили будувати магнієвий завод ціною власного життя. Поталанило лише освіченим, бо їх як завжди використали для потреби партії — на цей раз лишили працювати при штабі.
Одне, що ми на тоді знали точно — це факт, наче належимо до організації «Севуралтяжстрою», як вільнонаймані робітники.
Нам, пролетіріям, здавалось би, панівному класу радянського суспільства категорично забороняли з будь-якої причини покидати бараки чи йти до міста. За такі прояви свободи українців жорстоко карали, хоч й представників інших національностей не чіпали й пальцем за спілкування з місцевими та несанкціоновану торгівлю.
До побудови землянок (в одній невеликій землянці роїлося 200 осіб) хлопці ночували в приміщенні цирку. Тож декотрим бідолахам доводилось мешкати у брудних клітках для звірів. Врешті й після переселення з цирку до «нових бараків» реалії не дуже змінились. У сирих землянках хлопців постійно турбували блощиці й воші. Гади були всюди, де лиш тулились людські тіла: сорочки, місця для нічлігу… Після тяжких робіт усі мали ритуал: сідали навпроти пічки-буржуйки і визбирували усіх комах до банки з-під консервації. Потім знайденні «трофеї» кидали у вогонь — змагались у кого гучніше затріщить полум’я від кинутого…
Спільний похід до лазні нагадував гру в російську рулетку. Нас у 40-градусний мороз везли на відкритій вантажівці до міста. Шалено розпарювали. Потім же, як худобу, волокли до пункту нашої дислокації. Цей шлях тривав аж 8 кілометрів. Через брак сну, втому і голод розпарений організм не витримував тих «загартовувань». Ті, хто не діставав запалення легень у дорозі, ловили якусь болячку в сирому бараці. Так гинули сотні…
Місцеві нас боялись. Настільки боялись, що й людського не помічали. Коли били морози, то фактично усі ладні були дозволити, аби у «ворогів народу» пальці повідмерзали, аби ті радше згинули, аніж пустити їх погрітись. Люди навіть відмовлялись погребати тіла на місцевому кладовищі. Тому трунарем для наших хлопців працював галичанин. Він шукав своїх у стосах загиблих, самотужки копав промерзлу землю для захоронень, а при можливості ставив таблички з хрестами — так він віддавав честь померлих. Казали, ніби той хлопець був художником: освіченим, якийсь час працював і в ленінській кімнаті, і при штабі. Казали, наче він був таким талановитим, що навіть малював картини для начальників табору. Він був єдиним художником на три табори (згідно зі свідченнями історико-просвітницької організації «Меморіал», то був Зеновій Євстахович Кецало — відомий львівський художник).
«Потихенько, по-одному, з»являлись доноси…»
У «Севуралтяжстрої» ми проґарували два роки. Після розпаду нашого «стройбату» хлопців почали волокти на допити. Потихенько, по-одному, з’являлись доноси від співробітників. Спершу забирали тих вчених, з якоюсь освітою, що помагали «побудові комунізму» знанням чи інтелектуальною працею. Їх здавали випадкові люди, а вони «кололись». Можливо, так зачищали ряди…
На допитах били не усіх, радше тиснули морально. На очних ставках знайомих було годі впізнати: змарнілі та знищені. Камери, під час слідства, були одиночні: із металевим ліжком, дошкою для сну і однією солом’яною подушкою. Камери не переповнювали людьми, як у книжках. Здається, усіх лишали на самоті з власним страхом.
У день спати не давали, а на допити вели вночі. Мій слідчий Кужман при ліпшій нагоді верещав на вухо: «Ти волі бачити не будеш. Виведемо — розстріляємо під шум, як дворнягу. У нас сотнями на фронті гинуть, думаєш, з тобою бавитись будуть? Підпишеш — будеш жити у лагері, а ні — здохнеш, як собака». Він довго бавився зі мною, бо я спершу тримався. Однак через два місяці йому послали на поміч інших. Тим гаврикам взагалі було без різниці, «до лампочки». Вони лиш різними способами добивались, аби я підписав ті дурнуваті папери.
Я не був людиною сильного духу, але намагався щодня підтримувати здоров’я під час слідства. Кожного разу, перед своєю бесідою зі слідчими, чув, як у коридорі глумляться над «власовцями»: чув регулярні їхні крики, і навіть, хрускотіння костей… Від страху, що зі мною трапиться щось аналогічне з часом губив сили. І прийшов момент, коли після допитів, вже не зміг знайти сили зі сторони на сторону перевернутись на тій камерній дошці.
Останнього вечора, окрім криків та благань почув, як коридором гучно — ніби зумисно — щось волочуть. Дорогою до слідчих натрапляв на кроваві сліди, що тягнулись по підлозі, а також невеличкі червоні калюжі вже в кабінеті допитів. Тоді втямив, що коридорами волокли людські тіла. Уявив, що той кровавий шлях — мій. Того ж вечора не витримав тиску: підписав усе, чого домагались.
Мрії не збуваються! Коли ставлення слідчих до мене змінилось, то дізнався: десь у сусідній камері сидить той молодий художник, що хоронив наших на цвинтарі. Його також поволокли на допит, проте чим це закінчилось — не знаю. Знаю лише, що я так і не став художником, а йому, попри обставини, вдалося…
Матеріал присвячується пам’яті Зеновія Євстаховича Кецала — патріархові львівської графіки, що провів 11 років у таборах обмеження волі.
Читайте також: Дзвони пам’яті
По материалам: Высокий Замок
