Рідних змусили повірити, що вже нежива… 
На Волині не вщухають балачки: у село Засмики на Ковельщині жінка повернулася… з того світу! Її поховали, бо ж знайшли мертвою, і рідні упізнали тіло. Та до сорокового дня після похорону Валентина Рижко вже була вдома! Про те, що її поховали, дізналася у лікарні, де опинилася після нервового зриву…
Народилася Валентина у селі Секунь донедавна Старовижівського району. У батьків було семеро дітей, але двоє з них померли — один син втопився дитям, інший не повернувся з армії. Вистраждала мати Юстина, виплакала. Не думала, що на старості хоронитиме ще й дочку.
У Валі особисте життя складалося не надто добре. З чоловіком перебралася на хутір на Ковельщину — у Любитів. Там тримала велике господарство — до тридцяти голів худоби. Після розлучення з чоловіком сина Романа ставила на ноги сама. Але одна затяжна зима поставила хрест на хазяйстві — почали падати у мороз корівка за корівкою. Закопала третину годувальниць.
— Отоді з нею щось ніби сталося, — каже брат Петро Рижко. — Сестра почала поводитися дивно. З кожним роком стан її здоров’я ставав усе важчий. Ми возили Валю на лікування у психіатричну лікарню. Але що, там день потримають — і вже вона вдома.
Перестала Валентина триматися дому. Вдавалося братові частіше побачитися зі сестрою у Ковелі на ринку, ніж у матері в хаті. Жінку вже усі там знали. Бо могла і скандал вчинити ні з чого, і хильнути зайвого.
Нині Петро зі сім’єю живе у селі Грушівці. Має добротну хату, біля неї майорять квіти, вдома кипить євроремонт. Його обійстя помітно вирізняється з-поміж сусідських, де ледь жевріє життя. Каже, щоб мати не була сама, перевіз її поближче до себе й поселив на одній вулиці, через хату. Там дім і подвір’я теж по-хазяйськи приведені до ладу.
— А як зрозуміли, що сестра ваша зникла? — випитую в Петра Рижка.
— Та ми по кілька разів на тиждень у Ковель їздимо. Завжди там Валю стрічали. А то раз приїхали, два, три — нема, і ніхто її не бачив. Подзвонили синові її, спитали, чи не в нього. Сказав, що ні. Стали по знайомих шукати — ніде не знайшли. Мати й написала заяву в поліцію, що Валя зникла.
Було то десь у травні 2019-го. Кажуть, своїми силами надіялися жінку знайти не один тиждень. А тільки заяву про зникнення занесли в поліцію — наступного дня труп знайшовся! Подібної статури жінку мертвою знайшли у Ковелі в чагарниках на смітнику.
— Ви були на упізнанні тіла? — запитую у брата «воскреслої».
— Я? Ні, не був. Матір возив у Ковель, а сам зайти в трупарню не зміг, — не приховує Петро. — Там такий «духан» йшов — метрів за п’ятдесят. Мати розказувала, що упізнавати не було що, — там вже опариші з очей лізли, кусок губи лишилося… Одна схожість — зріст і статура.
— Не сумнівалася мати, що лежить в морзі її дочка?
— Ще й як сумнівалася. Казала, з одного боку наче й похожа, але з іншого геть не вона.
— То чому тоді тіло забрали?
— Так Роман вирішив. Я йому говорив: «Як не впевнений, що то матір, не забирай. Чого спішиш?». А він мені: «Лікар сказав, аби за 15 хвилин тіла не було, щоб і не смерділо».
Згодом у суді рідні Валентини Рижко пояснили: в той день перебували у стані сильного душевного хвилювання. У матеріалах справи йдеться, що працівники поліції та моргу здійснювали психологічний тиск та наполягали, що труп виявленої жінки з високою ймовірністю є їхньою родичкою.
Забрав Роман ховати тіло у своє село, де живе зі сім’єю, — Облапи. Справили похорон, на могилі встановили дерев’яного хреста. Повісили табличку з ім’ям Валентини Рижко. Відспівали, оплакали, отримали свідоцтво про смерть. Не минуло й сорока днів від похорону, дзвонять із сільради: «Валя знайшлася!». Туди дали знати, що жінка жива, з Волинської обласної психіатричної лікарні селища Олики. Нібито туди її доставила «швидка».
— Хтось подзвонив у село звідти й спитав, чого родичі чотири місяці передачі хворій не возять. Там відповіли, що сестру похоронили, — розповідає Петро Рижко. — Для всіх був шок.
Поїхав він з матір’ю та племінником в Олику Валю забирати. Очам не вірили — ту, що недавно поховали, тепер могли знову обняти.
Розпитували, що з нею сталося.
— Я стояла в Секуні на зупинці. І мене поліція забрала, в лікарню завезла, — розповідає про те, що сталося, сама Валентина.
— А чого так довго не давали про себе знати? — запитую в жінки.
— Була ображена. Кормили, лікували — все як має бути. Але лікар рідко приходив, то я йому нічого й не казала. За чотири місяці зізналась, що в мене є матір і син. То вони й подзвонили. Потім лікар приходить і каже: «Таке й таке діло, тебе похоронили, а ти жива».
— Були в себе на могилці? — запитую.
— Ні. До сина їжджу, а на могилу спеціально не ходила. Табличку поміняли. Тепер там пише: «Похована невідома особа жіночої статі».
«Воскресіння» Валентини Рижко наробило шуму. Провели ексгумацію тіла з її могилки, взяли зразки ДНК. А рідні поселили знайду в окремій хатині у селі Засмики. І стали думати-гадати, як повернути жінку й на паперах до життя. Адже донедавна мала на руках єдиний дійсний документ — свідоцтво про свою смерть. Два роки нічого не могла добитися по інстанціях. І лише нещодавно суд визнав-таки її живою і ухвалив анулювати актовий запис про смерть від 16 липня 2019 року.
— Я раніше ходила за паспортом. Але мене не хотіли фотографірувати. Сказали, шо я не житель України. І що взагалі не житель, — тепер сміється з тієї історії жінка. — То коли вже мені дадуть того паспорта? Бо пенсії нема. А ще скажіть: син п’ятнадцять тисяч дав за поховання. Раз тисячу за суд, другий раз тисячу за суд…
Читайте також: «Ще за життя Марії пообіцяла їй, що не покину її донечку»
По материалам: Высокий Замок