Про пошуки репресованих у Дрогобичі від 1941 по сьогодні 
14 липня дрогобичани відправили в останню путь жертв радянських репресій. Останки тіл 78-х убитих, що були віднайдені у саду колишньої катівні НКВД, захоронили згідно з християнським звичаєм на місцевому «Полі скорботи». По факту, завершенні у 2019 році розкопки — це вже третя спроба віднайти останки репресованих. Вашій увазі матеріал про події у місцевій катівні, де зникло понад 1200 осіб.
Читайте також: Не хочеться вірити, від такої правди волосся дибки стає
1941: «Я бачив, як німці посилали людей розгортати яму»
Відомо, що перші роботи на території Обласного управління НКВД у Дрогобичі відбулись ще в далекому 1941 році. За словами свідка Й. Ластов’яка, одразу після відступу радянських військ з околиць Дрогобича, німці впустили декількох містян для розпізнання тіл загиблих у в’язниці. Очевидець в архівних спогадах згадує:
«Більшість людей у той момент стояла під воротами суду НКВД. Я, бувши хлопчиною, біля брами нічого не бачив, тому відійшов у бік і виліз на дерево. Стояв страшний сморід… Звідти побачив, як німці посилали людей розгортати яму: вона була ще свіжа, бо люди розгортали її голими руками й витягали замордовані тіла. Біля ями був навіс. Під навісом я упізнав понівечене, чорне від тортур тіло монаха Северина Бараника (місцевого громадського діяча, ігумена монастиря). Мій батько пізніше розповів, що на грудях отця-ігумена був вирізаний хрест».
За словами каторжанки Надії Курятович, у тюрмі в’язнів годували солодкуватим супом, у якому регулярно знаходили частини людського тіла: волосся, нігті чи фаланги пальців. Під час перших пошукових робіт на території катівні містянин Тадей Гутнякевич віднайшов тюремний чан, наполовину заповнений невідомою, каламутною субстанцією. Як згодом засвідчив п. Тадей:
«Я зачерпнув із дна котлу розсолу і якихось камінців, ніби черепашок. Та коли ми (з братом) придивилось, то розгледіли, що то були людські нігті, шматки людської розвареної шкіри, що нагадувала шкіряну рукавичку, яка повторювала форму руки. Її неможливо було витягти звідти, бо вона розлазилась».
Завдяки зусиллям містян 1 липня 1941 року на території Дрогобицького судового будинку НКВД вдалось віднайти 74 закатованих, наступного ж дня у свіжій могилі місцевого єврейського кладовища, яку засипали вугіллям, віднайшли ще 55 трупів зі слідами свіжих побоїв, а також відрізаними губами, вухами чи носами. Серед жертв терору у той час зазвичай впізнавали представників інтелігенції: митців, духовенство, професорів або ж звичайних хліборобів.
1990: «До руків’я і цівок окремих пістолетів вапном було „приварене“ людське волосся»
Більшовики, які вернулись до міста, передали «свій головний офіс» на вул. Стрийській у користування Дрогобицькому педінститутові. За словами М. Савчина, колишнього декана історичного факультету, такий «жест доброї волі» закріплювався письмовою розпискою ректора не проводити жодних земляних робіт без згоди НКВД на даній ділянці протягом 75 років.
На зорі Незалежності розкопки відновились. У 1989 році група місцевих ентузіастів, на чолі з Мироном Бучацьким, продовжила пошуки тіл на території комплексу. Попри скептицизм влади, небайдужим приблизно за рік вдалось дістати з чотирьох ям 486 останків замордованих. Серед ексгумованого знайшлись кістки дитячих та підліткових скелетів, обезголовлені тіла, а також різні артефакти (зброя, особисті речі репресованих). За дивним збігом, головна місцева реліквія — монаший хрест одного з Дрогобицьких священномучеників, який згодом був проголошений блаженним Папою Іваном Павлом І І — після розкопок опинилася в руках першого мера міста…
Також у ході робіт встановили: людська плоть, що знаходилась в ямах, була загашена вапном. Судмедексперт Володимир Ільницький, який двічі брав посіви з кісток на ймовірність інфекції, згадував:
«Людські тіла були зварені у вапні разом з одягом першої необхідності. До руків’я і цівок окремих пістолетів вапном було „приварене“ людське волосся. Нижні щелепи у багатьох в’язнів були потрощені (фактично відсутні), у скелетах виднілись поламані гомілкові, а також великі стегнові кістки — як при переломі. Декотрі черепи були розпилені пилкою, а декотрі — проламані невідомим побутовим предметом».
Велику увагу громадськості прикула криниця у так званій камері смерті. Шестиметрова кімната, з каналізаційним отвором посередині, у 1941 році була заповнена рештками людських кісток (цілковито тоді дослідити її так і не вдалось). Відповідно до тверджень місцевих краєзнавців, «процедура» у підвальному приміщенні була такою: працівники НКВД приносили у кімнату напівживих в’язнів, через якийсь час добивали їх, а рештки скидали у криницю зі стічною водою, котру для профілактики засипали розчином каустичної соди (твердять, наче каустична сода володіє властивостями роз’їдати людську плоть).
Очевидно, що дослідженню 32 метрової криниці «археологи» приділили багато часу. Утім спершу на заваді ставали певні обставини та бюрократичні формальності, а згодом — тюремний колодязь взагалі обвалився. Чи було це кимось заздалегідь сплановано? Невідомо! Існує лиш факт, що жодного останку, який знаходиться у криниці, опізнати так не вдалось.
Як зазначають фахівці меморіально-пошукового центру «Доля», серед віднайденого ними у 2019−2020 роках були рештки юних жіночих і навіть дитячих тіл (вік наймолодшого репресованого — 6 років), а також черепи воїнів УПА. Згідно з антропологічною експертизою, у більшості останків, генетичний матеріал яких було взято для потенційного розпізнання у майбутньому, є характерні кульові отвори від пострілів у потилицю.
На перший погляд, з «мучениками червоного режиму» нащадки попрощались, як і належить: їм віддавали почесть сотні українських військових з різних куточків країни, за упокій їхніх душ молились безліч священників різних конфесій (зі своїми єпископами), а вшанувати процесію вийшли тисячі небайдужих, майже як у 1991 р. Навіть мерія міста не пошкодувала коштів на продуману організацію акції вшанування їхньої пам’яті…
Здавалось би, сумна історія завершується. Утім, завершується без жодної історичної справедливості, мов звична бувальщина: громадськості вже вряд чи стануть відомі прізвища працівників катівні, кримінальну справу слідчого НКВД Каліного вже ніколи не відновлять (бодай би посмертно), списки містян, що отримували «гонорар» за здачу канули у невідомість (подейкують, більшість працівників катівні походили з Дрогобичини). До помсти ніхто не кличе, але люди мають знати правду. Врешті, фінальний етап розкопок «на об’єкті» завершиться бозна-коли, адже більшовики заклали одну з частин захоронень кабелями електромережі, що надає електропостачання цілому місту.
Отож, «винуватців» не знайдено, обов’язок до кінця не сповнено, зате іміджевих «героїв» за 30 років «намалювалось» більш аніж достатньо… Така от «Дрогобицька голгота».
Читайте також: Папа обрав його собі за диякона, а Цісар, послухавши, збудував Львівську семінарію
По материалам: Высокий Замок